Кінематографічно-красива жінка видмухнула димок з вузенької сигарети в довгому мундштуку, закинула голову, немов породиста кобила і омела його невидячим поглядом. Артур знав це обличчя, знав це волосся. Пам'ятав, яке воно на дотик, коли міцно схопити їх та потягнути назад. Він знав, якої форми її шия, і які на смак її збільшені, не зовсім однакові перса. Анастасія Петрівна Варлицька, коханка одного з вугільних сибірських олігархів, який приїхав сюди разом з…
Крізь обертові двері вийшов Вадим Володимирович. Сміючись, підняв обшитий голубим хутром комір і запалив сигарету, щось сказав Дмитру В'ячеславовичу, який стояв поряд і хукав в свої великі руки спецназівця. Той покивав головою і впівголоса кинув якесь зауваження, одночасно витріщившись на ледь прикриті шкіряною спідничкою сідниці блондиночки, яка тільки вискочила з чорного "майбаха" і наче лань поскакала до теплого інтер'єру готелю.
- Вас не помічають, таваріщ старшина.
Артур закліпав очима, здивовано подивився на бездомного.
- Не бачать. – Столик покачав головою. – Не той світ. Мої товариші з полку теж саме… Паради, відзначення, відкриття пам'ятників, утренники в дитячих садках . Для них червоні квіти і малюночки, місця в першому ряду. А я стою, дивлюсь на них. І нічого. Не впізнають людину, що живе поряд. Пішли, тут в підземному переході тепло.
Вони звернули за ріг, знову сховалися під землею.
Хтось грав на гармоні, бабушки торгували смаженим соняховим насінням і в'язаними шкарпетками. Дещо далі розклалося кілька безладних "точок" з домашнім скарбом, що продавався за копійки. Криза все сильніше давалася взнаки: люди починали розпродувати кришталь і книжки, а перехожі навіть не дивилися на виставлений товар.
Наша пара присіла до групки волоцюг, що кочували біля обдертої від ізоляції труби теплоцентралі. Хтось подав їм пляшку в паперовій торбі, інший простягнув десь знайдену пачку цигарок. Столик теж сунув руку до бездонних кишень, вийняв шматок сушеної риби.
Намацав і щось інше. Витяг зім'яті долари. Розмови стихли. Всі здивовано глянули на нього.
П'яничка полизав вказівний палець і сумлінно, урочисто подав кожному по сіро-зеленій банкноті. Решту сховав, піднявся і штурхнув Артура.
- Пішли, таваріщ сержант. Є добре діло, яке треба зробити.
Вони знову вийшли нагору, Столик повів вуличками і завулками до халупи, яка стояла стіна в стіну з замкненою на висячий замок церквою; через вікно увійшли до підвалу, в якому біля кривої пічечки дрімали троє закутаних в ковдри жебраків.
- Щастя для всіх і задарма, - буркнув волоцюга, суючи кожному з них під ковдру гроші. – І нехай ніхто не піде скривдженим…
Звідтіля засніженими вулицями вони перейшли до метро "Театральная", вздовж ГУМу, потім Варваркою до Китай-городу. Всюди по дорозі вони підходили до жебраків і калік, а Столик сягав до кишені і роздавав гроші.
Артур дивився на те зовсім без емоцій. Хоча…Коли він бачив здивовані усмішки та недовірливі погляди, то щось дуже глибоко в ньому порушувалося і тремтіло. Якась давно вже вмерла часточка душі, яка пробуджувалася наче після довгого сну.
- І все, - задоволений собою Столик віддав останню банкноту, обтрусив руки, наче він невидимого бруду. – Нам можна і повертатися, таваріщ старшина.
- Для чого ти це робив?
- А? А ніби то що?
Безхатченко подивився на нього, і справді не розуміючи.
- Нічого.
Артур відкрив очі. У нього склалося враження, ніби його розбудила луна якогось звуку. Столика як раз не було, можливо кудись вийшов, щось побачив по дорозі? Але безхатченко досконало знав це місце, рухався практично безшелесно. Але ж Артур виразно щось чув.
Знову! Наче луна далеких кроків, голоси.. Він виповз з-під труб, сягнув по пістолет і підійшов до дверей. Приклав вухо до холодного металу, наслухуючись.
– Туди… - від стін знову відбився відгомін слів. - …вело як… аніше…
Артур встав навшпиньки і викрутив гарячу лампу, так що приміщення занурилося в темряві. Потім дуже обережно відхилив двері, визирнув в коридор.
- …ревір далі. Але ж як ні, то…
Дуже обережно він рушив проходом, побачивши вже, що кинуту станцію прочісує світло ліхтарів. Щонайменше двох. Прийшли по його сліду? Чи напевне по нього? Приятелі чи, може, вороги?
- Тут нічого немає, - пролунав більш виразний голос.
- Мусить бути. Тільки тут ми ще не перевіряли.
- А смердить тут. О, диви, свіжа пляшка. Напевне тут якісь жебраки мешкають.
- Ти ж хіба не боїшся…
- Ні, але якось так хуйово…
Артур визирнув з-за рогу, він пізнав людей: Серьожа і Діма!
Двоє охоронників невпевнено крутилися біля сходів, розглядалися по покинутій станції, світили по запилених, вибитих вікнах вагонів. Схоже на те, що у них не було відваги увійти глибше.