- Ті попередньо відключили камери, Артуре Вікторовичу. – Сергій вирішив, що самий час втрутитися, доки шеф не накаже йому спустити чинушу з балкону. – Але люди на місці кажуть…
- Так.
- Кажуть, що…
Він перервав, вимовно подивився на інспектора. До того дійшло, він аж підскочив.
- То може я вже піду.
Охоронець почекав, аж доки вони з шефом не залишилися удвох. Здавалося, що для Артура це не має ніякої різниці, але Сергій вважав, що непотрібні знання лише обтяжують людей баластом. А потім з таким баластом тяжко плавати в бурхливих хвилях непостійної долі…Особливо ж, як комусь надіти на макітру мішок, прив’язати до ніг дві десятикілограмові гирі і зіштовхнути з греблі на водосховищі.
- Ви почали щось казати, сержанте.
- Артуре Вікторовичу, по місту ходять чутки… навіть після того замаху люди балакали, що з вами кінець. Що зараз треба поділити добро… - заїкнувся він, подумав, а чи відважиться докладно передати те, що чув. Ще раз обмислив, змінив думку. – Ну, що треба все це розділити. І показати, що ви вже не повернетесь. Що…
- Треба поділити власність зрадника, що видав своїх. Бо ніхто безкарно не може ошукувати Кирилова, а Єнісеєвич теж вміє нагадати про своє. Так?
Серьожа проковтнув слину, відкашлявся. В нього раптом пересохло в горлі.
Батюшка, як він любив називати шефа, вже і раніше бував… специфічним. Щонайменше.... В бригаді у них була доволі велика ротація, бо мало хто з охоронців витримував більше ніж два, три місяці. Сергій намагався їм пояснювати: забагато не мисліть, пильнуйте своїх ролей. І не тільки не відзивайтесь, коли вас не питають, але, краще за все, навіть не майте власної думки.
Сам він собі купив кишенькового “геймбоя”, і коли в нього не було чого робити, а шеф як раз знаходився поблизу, немов шалений грав у тетріса. Однак, більшість людей не слухає добрих порад, тому, замість робити, як казав їм Сергій, вчувалися у ситуацію і наївно вважали, нібито можуть допомогти.
Але поряд з батюшкою не вільно було мислити, бо він то чув. Як доберман чує страх.
Однак, після того, як він зник більше, ніж на півтора місяці, а потім просто з’явився, Артур Вікторович зробився і справді дивним.
Коли він постукав до його дверей посеред ночі, Серьожа був переконаний, що бачить перед собою привид. Зарослий, обірваний, покритий засохлою кров’ю, навіть пахло від нього, як від трупа, Артур Вікторович просто зайшов до його мешкання і вирішив, що мусить умитися і поголитися.
Сергій був готовий поклястися, що шеф не має уяви, де мешкає його охоронець. Ну що ж, скоріше за все, він помилявся.
Вигнати не згодну на це Настю спочатку з ліжка, а потім і з дому виявилося відносно легким ділом – з жінкою було б вже складніше, а утриманка – то ж як домашня тваринка, тільки більш забавна. А от знайти шефові сорочки та костюм в пів четвертої ранку – дещо складніше. З рідиною після гоління прийшлось почекати, аж відкриється перший парфумерний магазин, бо апартаменти на Кутузовському були сплюндровані несповна тиждень по тому, як Артур Вікторович зник.
Шеф ні разу не згадував про те, де він був, і що з ним сталося. А Серьожа і не питав.
У нього самого було достатньо клопотів – після того, як він майже не вбився власною гранатою, а потім, ранений в плече, прикінчив ще двох вбивць, намагався йти по сліду Артура Вікторовича. Він бачив, в яку сторону рушили найманці, які гналися за ним, тому зрозумів, що шеф, напевне, намагався, пробитися знову до готелю. По що? Це вже була не його справа.
Потім він почав крутитися по околиці, шукаючи, виглядаючи і винюхуючи. Наче пес, що згубив свого хазяїна, але знає, що, рано чи пізно, знайде його – бо інакше просто і не може бути.
На вірний слід його навели тільки міліцейські мигалки та карета швидкої допомоги, що мчала по Китайгородському проспекту. Стрілянина майже під мурами Кремля стягнула невеличку юрбу, прикритого простирадлом трупа вантажили на ноші, але він впізнав пальто: це Білий. Тільки де ж був шеф?
Сергій повернувся в теж місце вранці, вже перев’язаний , щоб у супроводі двох своїх хлопців провести власне слідство. Знайшов гільзу від “тетешки”, що валялася біля смітника. Виходить, Артур Вікторович причаївся і прикінчив найманця з засідки. Але ж куди зник потім? І кому належав кривавий слід – самому шефові чи ще комусь, хто за ним гнався?
Охоронець більше не мав нічого іншого, тому пішов по знайденому сліду з бурих плям – аж до вентиляційної шахти підземель метрополітену.
І з тієї пори ні на мить він не переставав шукати. Він не закинув цей намір, коли незнані злочинці вночі перебили всю групу, яка пильнувала апартамент на Кутузовському і перетворили шикарний пентхаус Москаля в побоїще. Потім прийшла звістка, що заморожено всі рахунки, що належали шефові, до часу вияснення його пропажі. Послання було ясним: якщо ховається, то буде краще, як перестане, а раз не живий , то і так його майно пропаде.