- Артуре Вікторовичу! – викрикнув господар. Його голос відбився луною від стін, зрезонував в холодній, темній сауні. – Повернення з-за могили!... Яка зустріч!...
Москаль став на краю басейну, подивився на партнера в минулому. Виглядав той паскудно: землиста, покрита плямами шкіра, великі мішки під очами. З того часу, як вони бачилися в останнє, він потовстів на десяток кілограмів. Принаймні декілька днів він не мився… Судячи з запаху, він навіть не виходив з басейну.
- нащо це тобі було, Ігоре?
- Мені? Хеее, хе-хе-хе… Мені! Мені…
- Всім вам. Мені відомо, що ще був Єнісеєвич, напевно і Ліванєнко… І той дурень Котлицький.
Кирилов махнув рукою, наче відганяв комара. При цьому він збив пляшку від шампанського, яка з брязкотом покотилася вниз по дну басейну.
- Євген Натанович! Він тільки повинен був побалакати з тобою. Обісрався як дитина… А той твій Ліванєнко, він же вже мертвий.
Москаль здригнувся.
- Що не знав? Ну тепер вже знаєш, хе-хе-хе… Повісився десь через два тижні, як ти зник. Говорили, що хтось йому допоміг, або ж сам так, бо йому ж подобалося придушити себе, коли… хе-хе… Ну, ти ж сам знаєш, Артурчику!
- Ні, не знаю.
- А мені здавалося, що Ліванєнко і ти… ну, всі разом, того! – Ігор Матвійович зробив руками вимовний жест.
- Ти послав людей, щоб мене вбили.
Кирилов бажав потягнути з пляшки, але ж та була пустою. Він розчаровано зітхнув, кинув пляшку, яка відскочила від плиток і з гуркотом розбилася.
- А ти украв наші гроші. І, незважаючи на це, ти живий, а ми грошей не маємо. Згідно з засадами римського права: кому це вигідно, хто на цьому скористався.
- Нічого я у вас не крав. Ті гроші…
- То було риторичне питання, Артуре Вікторович. Не маю сумніву, що все там чисте, мов сльоза. Тоді нащо ти сюди прийшов? Вбити мене?
- В мене немає зброї.
– Фома! – закричав Кирилов. – Фома! Зараза, де ж той нероба лазить… Фома, віддай Артурові Вікторовичу його зброю.
Охоронець встав в дверях і подивився з сумнівом.
- Віддай, кажу, - повторив колишній бізнесмен. – І вийди звідси. То що? Будеш стріляти, чи я повинен навколішки встати і попросити?
Москаль подивився на пістолет, на Кирилова… Сховав зброю до кобури під пахвою, сказав:
- Не маю наміру.
- Тоді чого ти сюди приліз, га? Нащо? Тріумфом переповнюватися? Ну дивись, тіш очі, як виглядає падіння людини!
Голос відбився луною в пустих кімнатах і запав в тишу.
- Та сука, моя жінка, забрала все… пробурмотів Кирилов, намагаючись сягнути по наступну пляшку. – Ось так воно і виходить, коли даєш доступ до банківського рахунку. Сказала, що дітям буде краще з нею, забрала і виїхала… І хуй його знає, куди. А я залишився тут. І навіть ти, навіть ти! Навіть ти не змилуєшся, не всадиш кулі в лоба, щоб я хоча б подох як чоловік!...
Москаль спустився драбинкою вниз, зіскочив на кахельні плитки. Вийняв з кишені складений втроє аркуш паперу, підсунув беззбройному банкротові, який дивився на нього водянистими очами.
- Підпиши.
- Підпиши.
Той аж здригнувся, почувши те слово.
Хотів відсунутися, але ж нахилився, взяв папір. Якусь мить видавалося, що це не Кирилов тримає авторучку, а вона його. Він з недовірою дивився, як його власна тремтяча, наче в гарячці рука виводить кривий підпис на документі, покритому дрібним маком літер.
- Ти… Ти потвора… - простогнав він, коли Москаль забрав нотаріальний акт.
- Дякую вам покірно, Ігорю Матвійовичу. Зараз вже можете вмирати з почуттям добре виконаного обов'язку.
Кирилов ніби вийшов зі ступору. Хотів кинутися і вирвати документ, але схопив лише полу пальта, наче людина, що тоне і судомно хапається борта човна. Москаль вирвався, подивився зверху на лежачого.
- Ти… - безпомічно заплакав колишній олігарх.
- Я. Завжди і неодмінно – я.
Москаль підійнявся по драбинці, вийшов з басейну.
- Я ж тут здохну, мов собака, Артуре Вікторович! – крикнув вслід Кирилов. – Може і вмру, але ж, принаймні, можу сказати, що жив! А от ви, ви зав життя вже мертві!
- Вітер історії змете сміття з наших могил.
Виходячи, Москаль посміхнувся охоронцеві.
☭
Єнисеєвича накрили кількома тижнями пізніше на його підмосковній дачі.
- Вже можна, Олеже Владиславовичу. – Серьожа вийшов з брами з цигаркою в роті, закинув за спину штурмову гвинтівки, з якої ще ішов димок. – Вогнику не маєте? Запальничку, холера, згубив, як почали в нас стріляти.