Позашляховик, який їхав перед ними, сповільнив, потім водій опустив шибу і виставив на дах міліцейську мигалку. Автомобілі з неохотою почали з'їжджати в боки, усуваючись з дороги і даючи місце для найрівніших з рівних.
Знову рушили вперед, поволі, з труднощами, але ефективно проїжджаючи крізь паралізоване місто.
Нарешті, повернули на Червону площу, там водії додали газу, летячи з гуком по гладенькій бруківці.
- Під вхід, одиничка вперед, - кинув Серьожа в короткохвильову рацію.
Перший "лендровер" висунувся вперед, різко загамував під Спаською баштою. Троє смутних чоловіків, на цей вечір перевдягнені в костюми, виразними жестами дали зрозуміти парочці зацікавлених туристів, що робити фото – то не найкраща ідея.
Москаль почекав, доки вони зупиняться, а Сергій відкриє йому двері. Вийшов з неприхованим задоволенням, втягнув в легені запах весняної Москви, розчулено подивився на мури Кремля.
Цього вечора його же не мали вважати за приїжджого.
Охоронці, які стояли на кінці червоного килима, байдуже подивилися на них, коли Артур витяг з кишені і махнув їм перед очима запрошенням. Найнижчий з них витягнутою рукою перекрив дорогу Серьожі.
- Без охорони.
- Це особа, яка супроводжує мене. Залиште зброю нашим, Сергію Костянтиновичу, і наздоганяйте мене. Я буду в середині.
Серьожа спішно почав розстібати упряж пістолету, шамотатися з пояском… Москаль посміхнувся краєчком рота і рушив крізь темний прохід башти.
На другій стороні було тихо і пусто, лише два рядки стоячих лампіонів визначали дорогу для прибульців. То тут, то там він бачив темніші силуети спецназівців, які пильнували за безпекою як гостей, так і господарів.
Того вечора весь Кремль належав виключно їм: вузькій жменьці зі іменними запрошеннями на приватний прийом.
Москаль не спішив, смакуючи кожну хвильку, кожен крок цієї дороги. Сергій пройшов крізь охорону, але тримався позаду: він знав, якщо шеф побажає собі його компанії, то сам про це скаже.
- Чудова ніч, правда? – заговорив Москаль.
Охоронець підбіг на кілька кроків, покивав головою, поглядаючи на зірки, що поволі спалахували на темному небі. Звідкілясь неслася чудово мелодійна трель солов'я, що якимось чудом продерся в самий центр міста і зараз виспівував всій Москві свою пташину оду до радості.
- Так точно, Артуре Вікторовичу. Вже тепло робиться. Ще кілька днів, і буде…
- Ну тоді почекайте на мене, сержанте. Немає сенсу, щоб вам до середини пхатися.
- Так точно! – вищирився Серьожа, вдячний за те, що батюшка не наказав йому йти в салони.
Вже там, при брамі, він мав надію, що все це тільки показуха: Артур Вікторович був готовий взяти його власне і виключно тому, що йому не хотіли цього дозволити.
Охоронець сунув руку до кишені, клацнув бензиновою запальничкою, яку контрабандою проніс через металошукач і запалив сигарету, що витяг з рукава. Сперся спиною і однією ногою об стіну безцінного, старовинного собору. Глибоко затягнувся і випустив димок, дивлячись в усипане зірками травневе небо.
Москаль тим часом увійшов до визначеного будинку, пройшов через ще одну рамку детектора, ще раз показав запрошення і навіть паспорт. Його скерували нагору, пояснили, де знаходиться зал прийомів, що туалет – наліво і прямо, що тут можна палити, а до початку залишилося ще сім хвилин, тому гостей просять не розходитися по об'єктові.
Артур занурився в юрбу і поплив у ній, наче спокійна, впевнена в собі акула.
Люди розмовляли парами і в невеличких групках, деякі навіть кивали йому головами на привітання та посміхалися. Інші дивилися зі здивуванням і незадоволенням, знижували голоси і шепотіли щось на вухо співрозмовникам. Дорого одягнені, повні старші чоловіки з золотими перснями і дорогими годинниками. Молодші від них, пещені жінки з тупими поглядами ялівок, одягнені в занадто вже визиваючи сукні та невідповідне до ситуації взуття. Серед них ходили, полюючи зграями, молоді вовки та досвідчені, прогірклі самітники.
Звірі, а він був мисливцем.
Артур посміхнувся, сягаючи до кишені по пачечку заповнених вручну візитних карток.
☭
- …і ось кажу тобі, Серьожа: : як його святість собі клюкнув, то їм довелося за ним його посох носити! Він його просто згубив! У срачу забув, пів залу потім шукало.
- Серйозно?...
- Я ж серйозно кажу, зуб даю! О! – Артур зачепив нігтем великого пальця за праве верхнє ікло і клацнув. – Одну за одною вливав, як кулемет: та-та-та!
Сергій покрутив головою, відхилився на лавці і недовірливо просопів. Він не знав, чому йому важко повірити: словам Артура Вікторовича, чи, скоріше, взагалі тому, що він все оповідав.