Голова завагався, декілька фінів обмінялося здивованими поглядами.
- Але ж… Але ж ми говорили про дванадцять мільйонів. То значить, що це пан про них говорив, а ми…
- Саме так. Тепер ми говоримо про п'ятнадцять.
Фін труснув своєю майже білою чуприною.
- Ми не можемо з цим погодитися.
- Тоді ведемо перемовини далі. Ми маємо час аж до ночі.
Згодилися на все.
Коли на стіл, в решті решт, потрапила остаточна версія контракту з продажу акцій, а він витяг з кишені авторучку і одну за одною почав підписувати сторінки, на обличчях фінів бачив непідробну вдячність.
То не було навіть полегшення, що тепер вони вже зможуть вийти Річ була не в тому, що добігло до кінця свято шлункового приниження. Вони не дивилися на нього з ненавистю за те, що він з ними зробив. Не мали жалю за те, що кожний з них мусив пройти, за рішення, які мусили прийняти.
Ні. Всі вони були йому щир, нестримно, безмежно вдячні.
Жертва завжди дивиться на ката з відданістю. Наче битий щоденно пес, який має надію, що на цей раз ти його вже не вдариш.
- Стокгольмський синдром, - буркнув він, гасячи врешті світло і знімаючи з вішака плащ.
І ми не потребуємо західних розумників, щоб знати, що так воно і є.
- Так, так. Ми, слов'яни, є наймудрішим та найстаршим з народів Європи. Це тільки злий, заздрісний Захід десятиріччями фальшує нашу історію та нищить сліди буття, які налічують дві тисячі років.
Сарказм – то прояв інтелігентності. Але він не може бути її заміною.
Артур сів до ліфту, натиснув кнопку найнижчого рівня гаражу. Двері безшелесно закрилися. Він відчув, як кров утікає до мозку, а швидкий спуск викликає легкість у тілі.
Він згадав останню годину перемовин.
Фіни вже тоді додумалися. А він знав, що вони знають… І спеціально дивився їм просто в очі, всім собою поглинав виступаючий на чолах піт, ледь помітні гримасу колючого болю на обличчях. Терпіння, сховане під напрацьованими масками професійних переговірників.
І те, що сам тоді відчував. Наче в його сонячному сплетінні ліниво протягався великий червоний змій, що прокидався з глибокого сну, що торкався найглибше схованих нервів своїм хвостом, який сягав нижче, до низу живота, який приємно свербів наростаючим піднесенням.
Почуття повернулося. Він прикрив очі, ще міцніше затис нікельовану ручку біля дзеркала.
Не воюй з тим. Піддайся власній натурі.
Він вийняв телефон з футляру, швидко переглянув контакти.
Зустрілися вони на якомусь прийомі, здається, у Лісцова. Вона підійшла до нього сама, і вони почали розмовляти… Після обміну декількома на перший погляд байдужими репліками обоє знали, про що говорять. Він наступного дня летів до Швейцарії, щоб закінчити формальності з рахунком, потім вона кудись виїхала. Тоді якось не склалося, але номер залишився.
У нього він був записаний на самому низу, під лаконічним "Готова".
Дзинькнув сигнал, ліфт зупинився, двері відкрилися. Хлопці вже чекали, Сергій відкрив двері автомобілю.
Москаль почекав, коли вони виїдуть з підземного гаражу, натиснув кнопку з зеленою слухавкою, один, другий, третій сигнал…
- Алло, - оксамитовий жіночий голос.
- Це я.
- Бачу. Чоловік вдома.
- Мене не цікавить твій чоловік, тільки ти.
- Сьогодні я не можу.
- Можеш. Через двадцять хвилин під'їде автомобіль.
Хвилька тиші.
- Що мені треба взяти?
- Шпильки, - сказав Артур і відключився. – Сергій Костянтинович, по дорозі додому заїдемо ще в одне місце.
☭
- Серьожа, так ти мені скажи, нащо тобі все те залізяччя?
Сергій ще раз подивився на розкладені на столі інструменти з нержавіючої сталі. Підняв фарингоскоп, постукав. Знизав плечима.
- Шеф собі побажав, - відповів він торгівцю. – Не знаю, може якесь нове хобі.
- У кожного щось та є, чи не так? – Ваня Товстий кивнув головою, похлопав по валізці, викладеній чорною губчатою масою. – То що, пакуємо?
Сергій відклав попередній інструмент, взяв кільце з шипами для перевірки неврологічних рефлексів. Провів по руці, скривився, здивований, і потер передпліччя.
- Ти диви, лоскоче, сука… Ну, пакуй, я ж в цьому не знаюся. Все є за списком?
- Ну є, є. Напевно, що є. Слухай, а може він колекціонувати почав?
- І що саме?
- Ну, не знаю. Старовину? Ти ж казав, що сам купував якусь канапу чи щось.
- А, те, - згадав собі Серьожа. – Можливо. Кабінет вже такий, що якби чорно-білу фотку зробити, то нормальний собі видок буде з "Сімнадцяти миттєвостей весни". Письмовий стіл такий, що йоб твою… зелене сукно, на ньому чорний телефон стоїть, старий наче мій дід. Крісло теж, старовинне якесь, все потерте… Бракує лише берізок та журавлів, що ключем летять. Навіть Леніна на стіні повісив.