- Дякую вам від усього серця.
- І у мене для вас дещо є, щоб відсвяткувати цю радісну подію. Ви вже якось пригадували, що вже давно не були у відпустці, це правда?
- Від дев'яносто другого ні одного дня, крім випадків хвороби.
- Тоді порадієте, коли одержите пошту. Будуть два листи: в одному ваша заслужена оплачена відпустка для такого ж заслуженого і дещо краще оплачуваного захисника Вітчизни.
- Артуре Вікторовичу, але ж я не маю права до…
- Ще ні, бо разом з тим повинен ще бути лист про надання відзнаки. Ой, тільки не розклеюйтеся, бо це ще не кінець. В свою чергу, у другому листі буде дещо і від мене, для вас і вашої родини.
Баханов просяяв, покрутив головою, непідробно зворушений.
- Артуре, якщо вам колись,будь що…
- Немає про що говорити. Купіть жінці якийсь ладний купальний костюм, а самі собі або дієту якусь пропишете, чи в тренувальний зал походите. Бо ж на фото потім треба виглядати добре.
Коли Баханов вийшов, Москаль усівся у власне крісло і замислився. На телефоні мигтів світлодіод, сигналізуючи про чергові неприйняті дзвінки. Він усміхнувся про себе, набрав номер до Ніколаєвського.
- Олександр Євгенович, - кинув він у слухавку, коли той відповів. – Все в порядку, слідство закрите. Вам немає чого боятися.
- Артур… Артур, я і уяви не мав, що він… що таким способом! Що потім він просто прийде і…
- Не треба більше вже нічого говорити, Євгене. Я все влаштував, а про вас ні слова. Ніхто вас з ним навіть і не пов'яже.
- Я… я дякую вам, Артуре. Боже, оце ж таке зараз, коли я до синового шлюбу готуюся…
- Чув, чув. Передавайте мої поздоровлення.
- Артуре, якщо я можу якось…
- Не треба. До побачення.
Він натиснув на відбій, телефон замовк. Москаль відкинувся в кріслі.
Він ошукав тебе, використав твою дочку, хотів виставити за власні борги. Зараз же ти врятував його від в'язниці.
- Саме так.
Москаль покивав головою, звертаючись до темряви, що клубилась в кутках кабінету.
Тільки заради тих грошей з валізки?
- Ні. Для чогось більш важливішого.
Тоді все треба влаштувати раз і назавжди.
- Саме так.
☭
Потужний автомобіль мчав в середині колони на автостраді МКАД, яка описувала гігантське кільце навкруги всієї Москви. За вікнами пролітали ряди житлових будинків та коробочки магазинів, маркети, які тільки будувалися, і сараї подвір'їв соцреалізму.
- І куди їдемо, Артуре Вікторовичу? – спитав Сергій,що сидів за кермом.
- До Ніколаєвського.
- Зрозумів, Артуре Вікторович.
Будемо виясняти стосунки з давніми приятелями.
- Будемо виясняти стосунки з давніми приятелями, Сергій. І стягни туди решту наших з міста.
- Але ж… сьогодні, Артур Вікторович? – На обличчі охоронця з'явилася гримаса замислення. – У нього ж сьогодні весілля сина…
Зроби щось таємно – будеш злодієм. Зроби те ж саме відкрито – будеш героєм.
- Зробіть щось таємно, Сергію Костянтиновичу, і вас назвуть злодієм. А зробіть це відкрито, і станете героєм.
Той похитав головою.
- Так точно, Артуре Вікторовичу!
Посіпака розтягнув вуста у щирій посмішці, сягнув по супутниковий телефон.
Артур дивився на будинки, які пролітали за вікнами.
Ніколи не буде кінця. Завжди знайдеться хтось наступний, хто є ворогом чи може ще стати ворогом.
- Завжди існує якийсь кінець, - буркнув Москаль сам до себе.
Він витяг з холодильника пляшку горілки, відкрутив і ковтнув просто з пляшки.
Ні. Вороги завжди з'являються, голови гідри відроджуються. Завжди хтось інший буде хотіти зрадити тебе. Завжди хтось буде дивитися на тебе і думати: "А що на його місці зробив би я?".
- То нічого. Не вони перші і не останні.
- Що кажете, Артуре Вікторовичу? – повернувся до нього Сергій.
- Нічого такого, Серьожа. Це не тобі.
До маєтку Олександра Євгеновича Ніколаєвського вони заїхали вже добре після півночі. Забава вже розкрутилася на всі сто, навіть крізь триметровий пліт було чутно голоси бенкетуючих, музику і заклики танцюючої молоді.
В решті решт, олігарх сьогодні женив свого єдиного сина, так що весілля з великої літери "В" повинно було бути гучним і багатючим.
Дмитро, нібито, закохався так, що світу білого не бачив, щирою і нарешті справжньою любов'ю, а батько ні в чому йому не відмовляв.
- Артуре Вікторовичу! Яка несподіванка! – Ніколаєвського і справді застали зненацька, коли він побачив, як Москаль заходить до весільної зали. – Ми вас і не сподівалися…
Хтось, скоріш за все, начальник охорони, підійшов до хазяїна, прошепотів кілька слів на вухо. Ніколаєвський кивнув. Ні один м'яз не здригнувся на його обличчі, але він вже знав, що під брамою стоять чотири машини, повні озброєних людей.