- Щось не так, Олександр Євгенович? – Ніколаєвський аж підстрибнув, чуючи, як з вуст поляка видобуваються слова його багаторічного начальника в міліції, постраху всього округу, знаної скотиняки та тирана. – Щось вас турбує?
- Ні, це тільки… Змучений я, розумієте… - Він майже прикусив собі язика, бажаючи додати "товариш начальник". Ніколаєвський штовхнув двері, вони увійшли до його приватного кабінету. – Вип'єте чогось, Артур Вікторович?
Chateau d’Yquem.
- "Шато д'Ікем". – Гість подивився на Ніколаєвського якось дивно. – Але ж не турбуйтеся, Олександре Євгеновичу. Давайте краще сядемо і побалакаємо.
Олександр і справді присів. Москаль обійшов письмовий стіл, став за хазяїном, поклав йому руку на плечі.
- Так, так, Євгенович. Коли ви мене ошукали в перший раз, кілька років тому…
- Ну що ви, Артуре? Я ж бо…
- Не перебивайте, коли я говорю. Коли ви ошукали мене в перший раз, я постановив певного дня вбити вас.
Олександр боявся порушитись, він намагався навіть не дихати. Почув шелест тканини, коли поляк сягнув під піджак, відстебнув кобуру і витяг пістолет… Хазяїн будинку міцно стиснув очі.
Стукіт зброї, що лягла на дубову стільницю, глухо відбився від касетонів стелі.
Але я змінив рішення. Бо ж ми з вами приятелі.
- Але я змінив рішення. Бо ж ми з вами приятелі. Правда, Євгенович? Ну, не дивіться так на мене. Я вам тільки добра бажаю, подарунки приношу.
Москаль вийняв з занімілих долонь Ніколаєвського касету, сунув її в відеомагнітофон. Картинка якусь мить сніжила, потім з'явилося зображення.
- Катюшка… - прошепотів Ніколаєвський.
Так, це була Катя, свіжоспечена дружина його коханого сина… Ось тільки що вона робила в фільмі? І так дивно одягнена…
- Дозволь, Євгенович, я перемотаю до цікавого моменту.
Чоловік вражено дивився на екран. Йому хотілося плакати, кричати, щось зробити, але він не міг зробити хоч найменшого руху. Він бачив лише рожеві, помаранчеві і тілесні плями, силуети, що переміщалися екраном, ноги, руки, голови, підскакуючі та ритмічно підстрибуючі перса…
Москаль натиснув на паузу, коли камеру заслонили сідниці імпозантно збудованого негра.
- Так, так, Євгенович. – Поляк похлопав хазяїна по щоці, якою стікали сльози. – Саме так. Ось такий подарунок я приніс вашому Дімочці, щоб знав, молодий, як вдовольнити свою жіночку… І на всяк випадок, надіслав їм до готельного номера копію.
Ніколаєвський подивився на нього, переніс погляд на пістолет, що лежав під рукою.
Ти не відважишся, покидьок, стерво людське. Ти навіть недостойний тримати в руці таку зброю.
- Ти не відважишся, покидьок, стерво людське. Ти навіть недостойний тримати в руці таку зброю, - просичав йому на вухо Москаль, а той почув, як цей шепіт вгвинчується йому в глибину мозку. – Ти ніщо, ти пил на моїх чоботах, ти тінь, яка повзає у моїх ніг.
- Чого… чого ви хочете, Артуре Вікторовичу? – занив Ніколаєвський, який не міг відірвати погляд від екрану телевізора, на якому в ненатуральній, розпусній позі застигла Катя. Його Катюшка…
Хочу побачити, як ти жертвуєш заради власної родини.
- Хочу побачити, як ти жертвуєш заради власної родини. – Москаль взяв зі столу пістолет, перезарядив, увіткнув йому до руки. – Зараз. В цю ж мить.
- Але ж, Артур Вікторович, я, я… - хникав і мимрив Ніколаєвський, але його гість дивився на нього очима мов сталь.
Зроби це.
- Зроби це.
Москаль кивнув і посміхнувся… і посміхнувся так, що Ніколаєвський сунув ствол у рота, стиснув чі і потягнув за спусковий крючок.
Тихо клацнув опадаючий вхолосту курок.
- Так, Олександре Євгеновиче. Ну так… - Москаль відібрав зброю, сховав її в кобуру під пахвою. – Це ж тільки жарт. Шутка. А ви вважали, нібито я все це серйозно. Як вам не соромно. Чи я міг би забити приятеля?...
Той відчував, що весь тремтить. Він був готовий зробити все, аби ж цей… ця людина пішла звідсіля. Зникла. Назавжди.
Він не відкривав очей, маючи надію, що все це сон… Почув шелест паперу, потім в його долоню ковзнуло щось вузьке і тепле. Він розхилив віки: автоматична ручка.
Підпиши.
- Підпишіть ось це, Олександр Євгенович. – Москаль стукнув нігтем в чотири сніжно-білі пусті аркуші. – Підпишете, і я вже більше ніколи не нагадаю про цей інцидент. Ось тут, внизу підпишіть.
- Я… - промекав Ніколаєвський.
Підпиши.
Раптом запалилися лампи, засвітили Олександрові просто в змучені очі. Він почув, як тютюновий дим пече і кусає здерте від крику горло, як нелюдськи болять викручені поворозами руки. Як потворно хочеться йому пити, як рвуть болем зірвані нігті на ногах. Раптом йому захотілося спати, він бажав відлетіти, піти, перестати бути…