- Так само є неввічливим валятися в басейні з повією, яка значно молодша за мене, Артуре Вікторовичу, - парувала та. – Знову ж так, мені важко повірити, що ви можете бути моїм батьком.
Москаль стиснув зуби, але не відповідав. Її російська мова була майже досконалою, логіка та еристика – мистецтво ведення спорів, теж були бездоганними.
- Чого ти хочеш? – спитав він, протягуючи руку за келишком.
- Я хочу виїхати.
Сягнула д кишені, витрясла з пачки тонку сигарету. Коли клацнула запальничкою, Москаль помітив, що в неї тремтять руки.
- Куди? – Артур вийшов з басейну, взяв халат. – Може поговоримо про це?
Агата глибоко затяглася, видмухнула хмарку диму в його напрямку.
- Мене немає про що розмовляти з вами, Артуре Вікторовичу. Я хочу виїхати, і виїду, а ви можете мені в цьому допомогти, або ж ні.
- І куди ж це ти бажаєш їхати? – В цей момент Москаль не пізнав власного голосу. – Як надовго?
- А чи це вас стосується, Артуре Вікторовичу?
- Звернись завтра до Дмитра, - сухо кинув він, проходячи мимо доньки. – Він виділить тобі кошти на купівлю нерухомості та створить інвестиційний фонд на твоє утримання за кордоном.
І відійшов темним коридором, залишаючи за собою малу пляму світла, в якій все слабше було видно силует його доньки.
☭
Клацнули двері броньованої "волги", забурмотів двигун. Артур Вікторович розсівся на шкіряному сидінні, поглянув на годинник.
- Встигнемо, Серьожа?
- Так точно, Артур Вікторович! – Охоронець втиснув педаль газу на повну, машина рвонула вперед. – За десять хвилин доїдемо.
Ти не повинен був її відпускати.
- І надалі це тільки дитина, - прошепотів він. – Дурна, розпущена, зіпсована – але дитина. Моя дитина.
Якщо втратиш її з очей, вона може зробитися небезпечною. Багато вже знає про тебе і про наші справи.
- Дмитро стане слідити за її рухами. До тих пір, доки її рахунки йдуть через мене – вона у мене в руці.
А все рівно це небезпечно. Не належить дозволяти тим, хто тебе не підтримує, покидати твою країну.
- Маячня, - буркнув Москаль. – То були інші часи, твої часи. Зараз кордони, відстані ніякого значення не мають. Важливою є лише відповідна інформація.
І документ.
- Ну і документ.
Але все рівно ти мусиш її пильнувати. Не спускати з очей.
- Нічого я не мушу! – Москаль вдарив кулаком по дверях, так що Сергій стурбовано повернув голову. – Нічого я не мушу. Все можу.
Так.
Вони їхали дорогою через ліс, потім звернули з асфальту на бокову ґрунтову дорогу; лімузин підскакував та розкочувався на вибоїнах, але підсилена підвіска і могутні шини досконало глушили нерівності. В кінці кінців звернули в ледь помітну просіку, Сергій зупинив машину, згасив двигун.
Нічний, зимовий ліс дивився байдуже, як вони йдуть по попередніх слідах. Небо над Москвою освітлювала луна мільйонів світел, то тут, то там, в передмістях вже розривалися петарди і блискали феєрверки, які доносилися до них віддаленим гуркотінням та сухим тріщанням.
- Час? – кинув Москаль охоронцеві.
- За сім хвилин буде рівно опівночі, Артуре Вікторовичу. – Сергій подав йому п'ять папок для документів.
Вони підійшли до охоронців, що стояли на утоптаному снігу і чекали з бензиновими запальничками над розставленою на поляні батареєю феєрверків. Артур Вікторович кивнув їм головою, показав на годинник і погрозив пальцем: все повинно було бути вилічено до секунди.
Москаль усівся за розкладеним туристичним столиком, відкрив першу папку.
- Сір'єнський Леонід Геннадійович, п'ятдесят п'ять років, за освітою фрезерувальник, за професією – бізнесмен, що проживає… - впівголоса читав він нещодавно надруковані акти. – Рухомий маєток, маєток на рахунках в країні, маєток на рахунках за кордоном. Доходи показані, доходи приховані… Родина. Так, так.
Він погладив вуса, лагідно посміхнувся.
Підпиши.
"Вирок затверджую".
Він закрив папку, відсунув на бік, взяв наступну.
- Ковальонок Михайло Іванович, тридцять сім років…
Коли всі вироки вже були підписані, Сергій дав знак людям. Засичали бікфордові шнури, затанцювали вогники, повзучи по замерзлому снігу.
- З Новим Роком, Артуре Вікторовичу!
Охоронець подав йму відкриту скриньку з пістолетом.
Москаль взяв в долоню свою "тетешку" з подовженим стволом. Якщо колись вона могла працювати годинами без заїдання, ліквідуючи ворогів народу, то і на сьогодні вистачить.
Артур підійшов до першого з чоловіків, що стояв навколішках над викопаною в мерзлій землі неглибокою могилою. Сір'єнський Леонід Геннадійович затремтів, коли ствол пістолету оперся йому о потилицю. Він, мабуть, заплакав, хоча надітий на голову пластиковий мішок глушив майже всі звуки.