Коли перша з ракет з гуркотом піднялася в небо, де вибухнула квіткою різнокольорових іскор, Москаль всміхнувся самими вустами і натиснув на спусковий крючок.
XІV АКТ
Передмістя Москви, початок нового тисячоліття
Їхали цілою колоною могутніх "лендроверів" в напрямку свого завдання; Сергій був за кермом, на задньому сидінні, за броньованою шибою, сидів його батюшка, для інших – Москаль. Охоронець знав, яка то велика честь, що Артур Вікторович надалі йому вірить. Протягом тих багатьох років поряд з ним, біля нього самого пройшло стільки облич… І тільки він залишився, бо ніколи не дав батюшці причини, щоб той сумнівався в його вірності.
- Під'їдь під саму браму, Серьожа, - динамік дещо спотворював звуки, але голос Москаля був таким же рішучим і владним, як і завжди.
- Так точно, - слухняно гавкнув у відповідь охоронець.
Він проковтнув слину, але гуля в горлі не бажала уходити. Сергій розумів відвагу, але ж не був в стані охопити її розумом аж настільки, аж настільки відчайдушної. Він знав, що батюшка і справді не знає страху, але ж, все рівно, не міг зрозуміти його мало не самогубних вчинків.
Бо кому б прийшло в голову самому, в цьому віці, йти на першу лінію вогню?
Поза тим, це тривало вже стільки років. Стільки довгих, кривавих років… І неустанна, безперервна полоса успіхів. Кожен контракт був пострілом в десятку, кожна операція виконувалася з хірургічною точністю. Не без того, часом хтось був поранений,або і гинув… Але батюшка виходив практично без подряпини.
Сергій же відклав більше грошей ніж міг собі представити. У відпустки він їздив в країни, про існування яких колись він і гадки не мав. Трахав дівок, поряд з якими актриси порно виглядали як прибиральниці. Спав у апартаментах, які за ніч коштували більше, ніж люди заробляли за рік. Він мав все.
І, тим не менше, відчував, що його все – це ніщо.
Що вже давно він пустий в середині, наче випалена шкаралупа. І саме ця свідомість приводила до того, що він не спав ночами, і кожен недільний поранок проводив в церкві. Він стояв навколішки протягом усієї служби, широко хрестячись і повністю відверто молячись про те, щоб після смерті було дещо більше, ніж тільки пустота, про яку казав батюшка.
Йому б і хотілося покінчити з цим усім, але він не міг. Знав, що не зможе піти від Артура Вікторовича, який зробився ціллю, сенсом і суттю його власного життя.
Вони заїхали під огорожу, Сергій припаркувався, згасив двигун і побіг відкрити батюшці двері. Москаль вийшов, поправив комір пальта, підійшов до брами і натиснув ґудзик домофону.
- Алло? – прозвучало питання.
- Вийдіть до мене на хвилинку, товаришу, - голос батюшки був наче сталева линка, яка затискається навколо шиї. – Вийдіть до мене, я повинен вам сказати дещо важливе.
- Я… вже йду, зараз.
Динамік зашумів і замовкнув.
Сергій поправив свій пояс зі зброєю, дав знак решті, щоб були готові.
Клацнули двері, з-за них з'явився охоронець, непевно поглянув на Москаля.
- Ви до кого?
- Відкрийте двері, товаришу бригадире. – Батюшка посміхнувся. – Відкрийте, не станете ж ви мене тримати зовні.
Охоронець дико подивився на нього, здавалося, що він зовсім не помічає Сергія. Задзвеніли ключі, клацнув замок хвіртки.
- Так, заходьте…
Охоронець відвернувся, але речення не закінчив, бо батюшка стрелив йому в потилицю.
Тіло осунулося на землю, Сергій вправно відтяг мерця вбік, відчепив у нього з паска ключі і притримав ногою двері, крізь які на територію володіння почали забігати інші бійці.
Сергій тільки і побачив, як батюшка неспішним кроком направляється до будинку. Він підскочив і відкрив перед ним двері, так що той увійшов в середину, навіть не звільняючи кроку.
Будинок виповнився пострілами, криками і відголосами боротьби.
- Так, Максиме Петровичу, так. Ви можете мені щось сказати?
Сергій стояв з укороченим "калашніковим" під вікном, дивлячись на бійців, що крутилися на подвір'ї. Все пішло легше, ніж сподівалися, тепер треба було лише закінчити справу. Він затягнувся цигаркою, кинув недопалок, розтер ногою по підлоговому покриттю.
Батюшка мірним кроком проходив між стільцями, на яких сиділи зв'язані члени сім'ї родини Петровича, принаймні ті, що залишилися живими. Кожного він обходив по черзі, підкованими каблуками офіцерських чобіт давлячи уламки скла, які застеляли покриту розсипаними фотографіями підлогу.