- Прошу вас, благаю… - бурмотів Петрович крізь опухлі губи, за якими можна було бачити поламані зуби, що трималися лише на шматках шкіри та нитках нервів. – Не кривдьте моєї родини…
- "Вашої" родину, Максиме Петровичу? "Вашої"? – розклав батюшка руками. – Може і будинок "ваш"?
- Благаю, все віддам, все скажу… - плакався Петрович.
- Так. Все скажете. Що до того, товаришу, в мене немає ніяких сумнівів. – Батюшка нахилився над ним. – Але я повинен мати впевненість, що ви нічого не приховаєте.
Він відкрив валізку, холодно блиснула хірургічна сталь. Москаль провів рукою по інструментах, в кінці кінців вибрав недужі щипці з пласкою, карбованою кінцівкою. Сергій скривився; не любив він цього моменту, але намагався і не показувати цього батюшці.
- Ні, ні, ні, ні… - наче мантру, повторював Петрович, коли Москаль підходив до нього поволі, мірним, виваженим кроком, тримаючи щипці перед очами. – Ніііі!…
Сергій знову повернувся до вікна, вийняв з кишені мініатюрну слухавку, натиснув ґудзик mp3-плейєра в кишені. "Оооооолйєєє бееейбі йєйєйє ооооолйєєєйєєє…" – одуряюча музика попливла з малого динаміка, хоч частково подавляючи відголоси реального світу.
Москаль пройшов біля Петровича, біля його непритомної жінки, усміхнувся семирічному синкові, що безголосно плакав. Затримався, присів, погладив малого по голові…
- Нііііі!... – закричав Петрович. Батюшка знову посміхнувся, піднявся. Підійшов до доньки господаря, що сиділа в куті, взяв в руку її дрібну долоню.
- Розумієш, моя кохана, що ми не можемо цього так залишити. Ми повинні про все довідатися.
Будинок наповнився проймаючим до мозку кісток звіриним криком неописаного болю. Сергій закусив вуста, заштовхав слухавку і в друге вухо.
"Ооойєйєй, бейбі, бейбі, камон, бейбі, йєеее…".
☭
Через пару годин все було скінчено.
Помили руки, перевдягнулися в чисте вбрання. Москаль сів в автомобіль, Сергій замкнув за ним двері, запусти двигун.
- Попрацювали ми сьогодні, Серьожа, га? – роздався голос з переговорного пристрою.
- Так точно, Артур Вікторович.
- Не підтримуєш того, що ми зробили, Серьожа?
- Ні, Артур Вікторович. – Сергій вирішився на щирість. Батюшка, здавалося, і так читав думки. – Вважаю, що дівчина ще було б придатною… а от пацан… це було вже занадто, Артуре Вікторовичу. Вибачте, що кажу так сміливо.
Тиша. Тільки потужна "волга" гучала двигуном, вибоїни стугоніли під колесами.
- Сміливість і щирість – то чесноти правдивого солдата, Серьожа, - голос, здавалося, належав комусь іншому, але у дзеркалі зворотного руху охоронець бачив, як Артур Вікторович порушає вустами. – Натомість ворогів народу треба винищувати без жалості. Кожен з них може сказати нам дещо цікавого, Сергію, а нашій праці не буде кінця.
- Так точно, Артуре Вікторовичу.
- Ніколи.
XV АКТ
Кінець двотисячних років
Ти повинен позбутися цього.
Артур підніс голову над старою, вицвілою та пом'ятою фотографією. Подивився в темряву, огортаючу більшу частину кімнати.
- Не розумію, - перекірливо відізвався він до голосу, який товаришував йому багато років.
Це тільки непотрібне нагадування слабої людини, якою ти був. Релікт минулого.
- Та ні, це пам'ятка і нічого більше. Так нащо мені її позбуватися?
Вони були твоєю найбільшою слабкістю. Тим, що тримало тебе при землі, не дозволяло розгорнути крил.
Виразно роздратований Артур Вікторович хотів відкинути фотографію на столик, де лежали розкладені альбоми в твердих палітурках. Але він змінив намір, дбайливо всунув знімок за плівку зі злегка вже побляклим підписом: Ми, літо 1993 року.
- Так чому ти бажаєш, щоб я позбувся тієї пам'ятки? – буркнув він. – В такому разі, це повинно бути моєю найбільшою перемогою, точно? А ти бажаєш, щоб я про неї забув. Я повинен відректися від шляху, який пройшов?
Тобі треба відректися людини, якою ти колись був.
- То що ж, я досі цього не зробив?
Кілька місяців його все більше дратували постійні балачки та хитрощі, від яких він не міг звільнитися. Чим більше вони мали... чим більше він мав, чим далі він зайшов, тим більше намагалося штовхнути його далі й сильніше крижане спонукання.
Він міг на все це махнути рукою. Спокійно жити до кінця днів, тішитися здобутими багатством і позицією. Дивитися на імперію, яку збудував протягом цих років. Без необхідності працювати, хвилюватися або непокоїтися, чи йдеться про завтра чи наступний рік. У нього було все. І він нічого не мусив.