- Ну, то що там, пане Богдане?
Присідаю на краю столу, показуючи Кушняжеві стіл.
- Пане Артуре, перепрошую, що от так, перед самими святами… Може ви таки присядете?
- Нема про що казати. Знає, пан, волію вже так, насидівся в машині ці декілька днів. Так у чому справа?
- Так ось… - Кушняж непевно поправляється на скрипучому меблі. – Є проблема…
Так, я це вже відчував.
- Згинули деталі з конвеєра. До нас навіть прийшов пан генеральний директор Здзіховський, кричав, скандалив, що він виконує поважні замовлення, а клієнти до нього дзвонять з претензіями… Так я би хотів, щоб пан з ним поговорив. Бо він погрожував, що тепер, як може, то всіх звільнить, і нехай потім спілки роблять, що їм заманеться.
- Так і сказав?
- Його власні слова, пане Артуре.
Недобре. Знову щось спиздили, напевне, якусь дрібну деталь. Мали надію, що ніхто не помітить, не дорахує. А тут така справа. І вже раніше було щось подібне…
Втягую течку з переліком членів спілки з другого цеху, відкриваю на сторінці зі зміною Кушняжа. Перегортаю шорсткі листки, що пахнуть пилом і шафою. Десь серед цих прізвищ і укривається проблема.
У будь-якої проблеми є ім'я, прізвище і по-батькові.
Прикриваю очі, стукаю пальцями по лацкану піджака. Відчуваю форму крізь тканину, майже чую, як ампулці перекочується чорнило.
Син злодія може стати тільки злодієм.
Голосно набираю повітря через ніс.
- Яблонський, - викидаю з себе. – Це молодий Яблонський, чи не так?
Кушняж блідне, потім ґвалтовно червоніє.
- Я… пане керівник, я ж нічого не казав! Хотів лише повідомити, що знову частини зникли, а щоб пан…
Дивлюсь на нього смутним поглядом, як він надувається, а потім опадає, ніби проколота повітряна кулька.
- Яблонський, - повторюю. – У пана вже були власні підозри, правда? І це вже не вперше.
Старий майстер похмурніє, відвертає очі.
- Не перший, - бурчить він в сиві вуса. – Але ж то добра дитина, пане керівник…
- Прошу прислати його до мене після Різдва. Разом з його особистою справою.
- Пане керівник, але ж, може, однак…
- Я сказав, - коротко відсікаю його слова. – Це все, пане Кушняж. Дякую.
☭
Сиджу в кабінеті, дивлюсь на годинник. Вже за одне це запізнення я готовий розбити цьому Яблонському писок і викинути на вулицю. Для них це вже закінчення робочого дня, для нероб на ставці, а мені ще треба розібратися з кількома справами.
На щастя, хоч тут нагнав, але ж, признаю, що кількість паперової роботи така… Ні, до цього ми не були готовими. Будь-яка деталька, будь-яке гівно вимагає написання протоколу, або ж помітки, а потім все те треба перевірити і ще раз перевірити, бо ж на людей розраховувати не можна, завжди хтось щось перекрутить. Я підготував ґрунт під закінчення року, але ж, і так, напевне випливе щось, чого ніхто і не сподівався.
А до того ще наша друга посада приватних підприємців, яка розкручується дуже повільно і поглинає немало часу і абсолютно всі вільні кошти. Але ж так треба, бо раз є можливості, то ними треба користуватися. Хто не йде вперед, той відступає.
Запалюю цигарку і з неприхованим задоволенням струшую попілдо вимитої і блискучої попільнички. Беатка одержала заслужений наганяй, але не рознюнилася, так що бал їй. Але ж всіх треба регулювати вручну, як…
Гвинтики.
…як гвинтики в машині. От нібито кожний, хто на таку машину дивиться, звертає увагу тільки на двигун, силові приводи, електрику, на те, що легко зрозуміти. А там, всередині, є маса маленьких гвинтиків, які тримають все те в купі. Один такий гвинтик послабне – і все, зупиняється весь величезний механізм, який ми з таким трудом будували.
Один такий гвинтик я і мав зараз докрутити.
- Зайшов! – гаркнув він.
До речі, а цікава форма вийшла… Треба було б: "Заходьте", а тут і не знаю звідкіля таке приплуталося.
Молодий Яблонський, потворний та горбатий, вкочується в двері, ніби в штанах у нього не коліна, а ходулі.
- …добрий, пшошепана… - відзивається він, злегка шепелявлячи.
Мені відомо, що то не вада вимови, а вибита у виправній колонії "одиничка".
Хлопець начебто пригадує, що у нього дещо є в руці, і знехотя кидає на стіл течку з персональною справою. Декілька ледь записаних аркушів вилітає з шелестом, розсипається на стільниці.
Збираю їх і переглядаю. Там є мало чого: школа, дитячий будинок, школа з інтернатом, виправна колонія, потім школа, в'язниця… Батько-алкоголік теж працював у нас, три роки тому його не стало. Кушняж був йому чи то кумом, чи то далеким родичем, ось і тягне хлопця за вуха, як тільки може.
І Яблонський, сволота, знає, що зараз отримає по перше число. Він стоїть перед моїм письмовим столом ніби учень, якого визвали до директора середньої школи: руки висять вздовж тіла, очі втуплені в підлогу. Він до такого звик, нелегко буде добитися до такого телепня.