Підходжу до нього і без попередження, з замаху, б'ю його відкритою долонею просто по писку. Такого він не сподівався.
Хлопець спотикається і летить на підлогу з переляком в очах, алеж через мить навички беруть своє: він підривається, готовий скочити на мене з кулаками.
Ну, давай, ганчірка. Покажи, на що здатний, чи у тебе вже волосся на яйцях виросло.
- Ну, давай вже, ганчірка, - ціжу крізь зуби, зближаючись до нього так, що аж стикаємося лобами. Він значно вищий від мене, але ж то не має такого вже значення. – Спробуй мені показати, на що ти здатний. Подивимося, а чи не виросло в тебе волосся на яйцях.
Бачу, як щось в його обличчі здригнулося, нервовий тік кутика вуст. Хлопець опускає погляд, відсувається на півкроку, витирає кров, що сочиться з носа.
- Ну ні, що пан… пшепана…
Бачу, що зараз він боїться. Мозок почав діяти, а тут ще він згадав батька і здурів. Не того він сподівався, не від мене, не тут.
Повертаюсь на свій стілець, крадькома масую руку; невже звихнув палець? Тяжко сідаю, аж стілець протяжно стогне.
- Деталі крадеш, Роберте. Твій тато крав деталі, тепер це робиш ти.
Він підіймає голову, очі шалено блискають при згадуванні батька.
- Пшепана, я не дозволяю згадувати татуся… - починає він, підносячи кулак.
- Твій коханий татусь заливався горілкою так, що аж гурчало, Робертику. – Усміхаюся злою гримасою. – До сьогодні пам'ятаю, як він взяв тебе на роботу. Було ж таке, правда? А ти надув собі в труси, бо встидився спитати в нього, де є туалет. І пам'ятаєш, що було далі?
Молодий Яблонський червоніє, а я бачу в його очах вологу. Треба бити.
- Він стягнув з тебе штани, а потім всипав по голій жопі при усій зміні. І всі дивилися і сміялися над тобою…
Тільки ж все було не так. Старий Яблонський тоді і справді відходив свого шестирічного сина за те, що той трохи надув в труси. Тільки ніхто на це не дивився, бо той сукин син зробив це на дворі, на п'ятнадцятиградусному морозі, через що пацан схопив запалення сечового міхура. Ніхто не сміявся, бо всі були тим в однаковій мірі засоромлені, а ще розлютовані… Але ж старого Яблонського ніхто не наважився і торкнутися, бо дядько руками гнув прути діаметром двадцять п'ять.
Що правда, через два дні, коли він повертався по-п'яному до дому, на нього напало і відходило держаками від лопат декілька невідомих, які потім стягли йому штани до колін і нассяли на спину. Ніхто не задавав питань, але ж всі ми мали тихе, усіма розділенезадоволення, що торжествувала якась життєва справедливість. Хоча малий Роберт не повинен був знати.
- Бачу сльози в очах гівнюка… і побілілі кісточки стиснутих кулаків. Тепер озиваюся більш м'яким тоном:
- В тебе ж є дівчина. Колись, напевне, будеш мати сина. І теж станеш його бити і принижати? А потім скінчиш, як батько? Тебе знайдуть під мостом, коли від тебе вже почне смердіти?
Молодий Яблонський трясе головою, бо через стиснуту горлянку не може нічого сказати.
- Роберте, хлопче, ти ж не власний батько. Ти не повинен, як він, красти деталі з підприємства, щоб тобі стачило на горілку.
- То не на горілку, пшепана.
Яблонський верхом долоні витирає соплю, несподівано випрямляється. Я влучив в черговий слабий пункт.
- В такому разі розкажи, на що. І сядь нарешті, як доросла людина… Вип'єш чогось?
Він відсуває собі стілець. Хоча він і крутить головою, дістаю пляшку коли і відкриваю її, наливаю і йому, і собі. Мені ця західна звичка не дуже подобається, але ж люди таке люблять. Ще підсовую ближче до нього блюдце з солоними паличками.
- Так кажи ж, - заохочую його.
- Ну, бо… - хлопець затинається, відпиває ковточок. – В магазинах деталей немає. А колега тримає майстерню, і я… Так подумав тоді, що допоможу йому. Але ж то було тільки один раз, пшепана! І тоді я віддав гроші…
- Кому віддав? – перебиваю я його.
- Ну, пан Богдан взяв. – Пацан дивиться на мене без тіні вагання в очах. – Сказав тоді, що тих грошей вистачить і більше не треба. Ще мені і решту видав. Йому в бухгалтерії сказали, що кошт виробництва був тоді нижчим.
Богдан. Богдан Кушняж. Слизький, старий лис… Ще й решту пацану видав. Здорово.
- Добре, - приймаю я рішення. – Зробимо так…
- Я ж і гроші можу віддати? – оживляється Яблонський.
Хлопець фактично не поганий, тільки дурний.
- Ні. Ми підемо до того твого приятеля до майстерні. Вдвох, ти і я.
- Пшепана, але ж то такий… ну, пан знає, чи ні?
Ялонський в'ється наче вугор. Звичайно ж, знаю.