- Так, - заспокоюю його. – І ми пояснимо йому, спокійно і без нервів, що більше красти ти для нього не будеш. Згоден?
Він охоче киває, навіть дуже охоче. Як сильно люди прагнуть вказівок, як вони жахливо бажають, щоб хтось взяв їх за руку і сказав, що вони мають робити, що і як мислити… Дав тінь надії. Коли щур тоне в бочці з водою, вистачить на хвильку подати йому дощечку, щоб потім він плавав ще декілька годин. Інакше втрачає сили вже через півгодини. Знаю, бо перевіряв це з друзяками, коли був малим.
- А якщо колись хоч раз…
Тільки дурень викидає рибу, що сама вскочила йому в долоні.
- Якщо колись нам забракне якихось деталей… - набираю я духу, не вірячи в в те, що кажу, - з тим ти повинен приходити до мене. Тільки до мене, розумієш?
Яблонський деякий час кліпає очима, намагаючись зрозуміти, чому це розмова поточилася не в тім напрямі, якого він сподівався. Я теж не розумію. Знаю тільки те, що руки несподівано робляться такими мокрими від поту, що аж витираю їх об тканину брюк.
- Т-так, пшепана…
- Коли ти закінчуєш зміну?
- Через годину, пшепана…
- Добре, поїдемо до твого колеги. Прийди до мене, коли скінчиш.
Коли він виходить, скручуюся на стільці і хапаюся за лівий бік. Біль прийшов секундою раніше, зненацька, без попередження. Колючий, наче вбитий в серце гвіздок.
Інфаркт! – б'є перша думка. Боже, у мене інфаркт!...
А потім зненацька все припиняється. Знову я можу нормально дихати.
Сповзаю на стільці мов безпорадна гора м'яса. Дрижачою рукою хапаю склянку, відпиваю газованого напою… Фу, яка ж гидотна, солодка і липуча! Зараз би випив, ну, не знаю, кефіру чи квасу. Весь трясусь, так що запалюю цигарку і жадібно затягуюсь.
Ще якийсь час, і судоми відпускають. Але ж надалі чую, як щось вібрує в середині мене, нібито відірваний нерв після видалення зуба.
☭
Яблонський приходить до мене після своєї зміни – вже той, яким був перед цим, замкнутий в собі та мовчазний. Скоріше за все, він вже погодився з думкою, бо, не кажучи ні слова, дає посадити себе до "полонеза", який навіть заводиться без необхідності штовхати.
- Дивний тут у пана запах, - констатує він, коли ми їдемо через передвечірню Варшаву.
- Тримай… - Сягаю рукою назад, подаю хлопцю помаранчу. – Це для тебе… і ось ще одна, для дівчини. Запишись до профспілки, тоді і ти через рік на свята такі одержиш.
Він з підозрою нюхає плід, потім пробує надгризти шкірку. Бідний гівнюк, навіть не знає, що з цим робити.
Звертаємо вбік з побитого асфальту вулиці Конопацької, між бараки та гаражі. Мені робиться трохи не по собі, це не мій район, я тут нікого не знаю. На щастя, Яблоновський тут орієнтується, в кінці робимо невеличке коло, і він виводить нас на маленьке подвір'ячко між тильними стінками двох старих камениць.
Гальмую дещо подалі від будинків, з легким занепокоєнням дивлячись на звисаючі з даху без малого півметрові бурульки. Якщо щось таке відірветься, то машину проб'є навиліт.
Але ж в тих околицях не це є страшнішим.
- Нехай пан почекає, - кидає хлопець і виходить на втоптаний сніг.
Залишаюся один всередині незнаної території. В автомобілі. З гаманцем, в якому ще є дойчмарки. Втискаю грибок замка на його і своїх дверях, намацую під сидінням невеличку корбу. Інстинктивно хочу вимкнути фари, але ж то немає сенсу – мене чутно, двигун же працює. Не відважуся його заглушити, якби що, газую на повну.
Довгий час сиджу так сам. В тьмяних вікнах будинку час від часу з'являються якісь обличчя, хтось відсовує занавіски і дивиться, хто там чужий заїхав машиною.
Хтось стукає у скло дверей, я аж підскакую. Яблонський. Сучий кіт, підкравсятак, що я і не помітив… А може, просто, і не дивився?
Виходжу. Він представляє мені "колегу" – жилавого типчика, який нервово пережовує щось в роті і тримає праву руку в кишені. Не подобається мені та його нервовість.
- Ну, що там? – кидає "механік".
- Кінець крадіжкам запчастин, - твердо заповідаю я.
Обидва дивляться на мене. Ніби два вуличних пси, які не можуть вирішити, чи нападати, чи починати виляти хвостами.
- Коли буде щось треба, про це довідуюсь я. Ціни будуть чесними. Ясно?
- Ясно, пшепана, - відповідає за колегу Яблонський. Той же тільки киває.
- І щоб це в мене востаннє!
Погрожую їм пальцем, якби міг щось зробити. Навіть зараз я в потенційно програній позиції: дубиною по лобі, труп у вапно, автомобіль на запчастини. Була людина, і немає людини.
На щастя, наміри в них поки що інші. Кидаю ще "колезі" помаранча, той легко ловить його лівою. Лівша чортів. Правою діє, щоб ніхто не здогадався. Сідаю до машини, викручуюсь в тіснім завулкові та повертаюсь на більш знайомі собі землі.