- Ну привіт, Марленко.
- Добрий день. – Вона усміхнулась, куснувши шарикову ручку. – Шеф у себе. Хіба, чекав на пана.
- От і добре, нехай трохи почекає.
Глибоко вдихнув і, не стукаючи, натиснув на клямку.
Кабінет Здзіховського змінився досить таки сильно.
Зникли портрети і гасла, замість них тепер висіли рекламні календарі і кольорові фотографії підприємства. В заскленій шафі ще вкривалися пилом кубки та пам'ятні жбани, миски та інше нікому не потрібне сміття, але все воно стояло на найвищій полиці, куди не діставала прибиральниця росту гнома.
Почесне місце займали зараз сегрегатори з технічними допусками, товсті течки нотаріальних документів та мапи з розмальованими дільницями, на які був поділений весь терен підприємства площиною в кілька гектарів.
- Артуре, то куди ти, до холери, дівся?
Здзіховський теж змінився, посунувся літами разом зі своїм лігвищем. Він ніяк не відповідав новому письмовому столу, зараз здавався набагато меншим, ніж колись, коли сидів собі на поворотному кріслі зі штучної шкіри. Нерівно зав'язана краватка, злегка протерта на комірці сорочка, старий наручний годинник – все це добре показувало, що він є реліктом минулої епохи.
- Гроші заробляв у широкому світі, Весю. А що ти робив в цей час?
Здзіховський миттєво почервонів, стиснув кулаки.
- Ну все, все, не треба злитися, - кинув я миролюбно, батьківським тоном, розсідаючись в кріслі. – Скажи, в чому справа, і чого ти знову без мене не можеш зробити?
Той підірвався з місця, тяжко сопучи, мов поранений кабан.
- Чого я… Я?! То твої люди…
- Стоп! То не "мої" люди, Весю. – Я перебив його рухом долоні. – Ці люди вже кілька років вже тільки і виключно свої. І кожен з них відповідає за власні дії… Як, власне, і ти. Хочеш судитися?
- Ти не насмілишся!
Я подивився на нього, щиро розвеселений, недовірливо покрутив головою.
- Я? Весю, та ти постійно мене дивуєш. На жаль, негативно. Не кажи мені, що й досі в тебе в голові ходить та справа? Що там було, модулі з Японії? Ой, ні, почекай – комп'ютери. Так?
Здзіховський підійшов до мене, все ще стискаючи кулаки.
Він слабий. Підкреслює це гнівом, намагається рятуватися. Сильніше за все кидається поранений звір.
- Ти…
- Я, - подивився йому прямо в очі. – Так, я. Вже я, Весю, а не ти. В свою чергу, ти так мені і не подякував, що тоді я врятував тобі сідницю.
- Тоді ми чесно поділилися, наполовину!...
- Ну так. За роботу, яку повністю виконав я. Це я влаштував тобі ліві митні папери, це я допоміг переховати ті п'ятдесят ящиків, які ти просто залишив на складі. "Не чіпати!". Ти вважав, що повісиш картку, і власне тому ніхто туди не загляне? Пробудися, Весю: в часи люстраційної постанови, яка ось-ось надійде такі дешеві оборудки – це ж червона ганчірка для бика.
Здзіховський здувся, тяжко звалився на крісло. Тепер було видно, наскільки він старий та змучений.
- Якби не те, що в мене добрі відносини зі старим Кушняжем, справа неодмінно б вилізла на поверхню. Це я потім допоміг тобі збути твій дуже все неліквідний товар, за що, це правда, взяв дуже скромні комісійні. – Я протягнув руку до пляшок з напоями, але від наміру відмовився, нічого польського не було. – А ти, Весю, не зробив тоді нічого. Зовсім нічого.
- Якби не я, у тебе зовсім не було б того товару! – видавив він з себе в остатнім вибухові палючої ненависті. Ніби вмираюча зірка за хвильку перед тим, як запасти в себе.
- А якби не я, ти давно б вже гнив за ґратами, - спокійно підсумував я. – Або ж зовсім би не жив. Ти вважаєш, люди не питали, а звідки я маю те обладнання? Звичайно ж, що питали. Різні люди.
Він зблід. Чи то в плітці було зерно правди: якийсь час тому Весьо повинен був попасти під вплив організованої злочинності. Я посміхнувся йому, але вже без уїдливості.
- От бачиш? Це я тобі допомагаю, як можу, а ти тут робиш ґвалт за декілька піддонів. З тим процесом я не мав на увазі тебе, старий дурню. Якщо хтось з працівників нахомутав, якщо були якісь страти, можеш подати на нього до суду. І вимагати відшкодування.
- Та ні, ні, я… Добре. Забудьмо про те.
- Нічого страшного, Весю. Нічого не сталося.
Повисла довга тиша. Для нього напевне тяжка, така, що дзвенить у вухах. Для мене ж вона лунала фанфарами перемоги. В очах Здзіховського я бачив, що свою останню битву він програв. Йому вже був кінець, і усвідомлення цього поволі почало до нього доходити.
- Чого ти хочеш? – нарешті прохрипів він.
Я піднявся і підійшов до його письмового стола, намагаючись не показати по собі, що зауважив, як нервово він здригнувся. Вийняв зі шафи пачку чистих аркушів, кинув перед ним на стіл.