Сунув руку до кишені.
Підпиши.
- Просто підпиши.
- Але ж то… - він подивився на мене нічого не розуміючим поглядом. – Це ж чисті…
Я кивнув, суючи йому в руку авторучку.
- Так. Підпиши їх усі.
Я бачив, як здавлено дивиться він на предмет в руці. Немов чув, як він намагається боротися, як протягом миті його сила волі змагається з чимось, чого не можна утримати. На шиї в директора виступили жили, рука задрижала, а потім піднялася над папером.
Підпиши.
- Підпиши.
Замашистими, швидкими, рваними рухами, немов автомат з наукових програм, він підписав всю пачку. Я зібрав аркуші, вийняв з білих пальців авторучку. Накрутив ковпачок, дбайливо сховав авторучку до кишені.
Здзіховський навіть не поворухнувся, коли з другої шухляди зверху я вийняв печатку, подихав на гуму і почав прикладати до кожного аркуша по черзі.
- Велике тобі спасибі, Весю, - кинув я вже від дверей, коли виходив.
Той навіть не ворухнувся. З-за спинки крісла я бачив лише його лисіюче тім'я. Я ж сунув руку до кишеньки жилету, дотикаючись до теплого бакеліту.
Слухняний і спокійний. Саме такою є людина, коли тримаєш в руці зброю і дивишся йому прямо в потилицю.
Я вийшов, тихенько закриваючи за собою двері. Останнім інстинктивним рухом сунув руку всередину і хлопнув по вимикачеві, залишаючи кімнату в синьо-багряній зорі літнього заходу сонця.
- А що, шефа немає? – подивилася на мене Марлена. – А я і не зауважила, коли він вийшов…
Я усміхнувся їй, спираючись на стіл.
- Сидить там, але нехай відпочине.
- Шкода…
Я бачив, як вона здригнулася. Напевне згадала той вечір, коли я трахнув її на канапі в пустому кабінеті.
- Шкода. Але ж ще не все втрачене. А тепер, лялечко, будь ласка, надрукуй на цьому фірмовий логотип.
Марленка непевне поглянула на аркуші, але ж слухняно піднялася, підійшла до великого струменевого принтера і нахилилася, щоб рвучко відкрити прийомне відділення. Повернулася, усміхнулася і покрутила сідницями.
Я дивився, як вона котячими рухами сідає біля комп'ютера і повільно, майже церемоніально вибирає функцію друку. Нарешті комбайн зафурчав і рушив, по черзі втягуючи в себе аркуші паперу, і випльовуючи їх вже з логотипом підприємства.
- Будеш тим, чим я накажу тобі бути… - прошепотів я у простір, дивлячись на те, як друкуються нові сторінки історії мого життя.
- Пане Крисю! Гей, пане Крисю!
- Га? – дещо глухуватий сторож повернувся до мене, примружив очі за товстими окулярами. – О, моє шанування, пане голово! Як здоров'я?
- Служить, але ж жарко, як холера…
- А в мене пиво є, пане голово, - конфіденційно усміхнувся мені пан Крисьо. - Холодненьке, бо в протипожежному колодязі тримаємо.
Я погрозив йому пальцем.
- Як схоплю вас, що на службі випиваєте…
- Та все зрозуміло, пане голово.
- А це що таке? – показав я на купу, що росла під стіною офісного будинку.
- А, це архів другого цеху вичищають… Все у вогонь має піти, тільки нащо ж я стану палити, як і так жарко? Переберу, розберу, а взимку буде, як треба.
Я підійшов до купи майже двохметрової височини кремово-жовтих листків, рваних папок та креслень. Підняв перший з краю, розгладив, подивився на дату: листопад п'ятдесят першого року. Самий початок фабрики…
Раптово в мене закололо в грудях. Цей біль був мені вже відомим, він був таким же різким та пронизуючим, як і завжди, але ж нічим не поясненим. Лікарі не знали, звідки він береться, рентгени нічого не показали.
Сам я в понурих жартах називав його болем душі, що рветься.
І все частіше переконувався, що може і маю рацію.
Стільки років! Стільки років праці, стільки людського поту, сліз та крові, нещасних випадків під час роботи, шлюбів біля конвеєру. Чиїсь думки, мрії та надії, зачаровані в тим кресленні виробничої деталі, зараз викинуті на звалище. Без поділу, як змішане сміття. Нікому вже ні на що непотрібне.
Півсторіччя нашої спільної історії на смітникові.
- Пане керівник! Пане керівник, пан себе добре чує?...
- Так, я… - викидаю руку назад, утримуючи сторожа. Той рушив до мене, як тільки побачив, як я згинаюсь наполовину. – Я тільки… нахилився…
Я сунув руку в купу, витяг книжку в злегка потертій, шкіряній палітурці. На обкладинці не було нічого, на корінці лаконічна назва: Твори, під нею римська цифра IV.
Ніби зачарований, відкриваю на першій сторінці, проводжу долонею по чорно-білій фотографії.
Я знав, що знаходиться далі. Я знав цю книжку…
Кожен розділ… Кожну літеру.
- Пане Крисю, а звідкіля це тут?
Охоронець-двірник подивився на книжку, знизав плечима.