- Не пизди, Франек. Хочу дізнатися, хто з ним так впорався.
Він оскалив жовті зуби.
- Майоре Франек, як для вас, громадянине. Ми і самі не знаємо… Ти ж хіба не сумніваєшся в нашому бажанні покарати злочинців? Не знаємо і усе.
Я подивився на портрет папи-поляка, що висів у нього над головою. Я був готовий забитися об заклад, що в пилюці на шафі ще є прямокутний відтиснутий слід. Тільки й це залишилося від його улюбленого погруддя Фелікса Едмундовича.
Немає нічого надаремно, Кучепа. Якщо хочете авансуватися на посаді, треба вирішувати.
- Не надаремно, Кучепа. Хто бажає авансуватися на посаді, повинен вирішувати, - видавив я крізь стиснуте горло.
Очі Франка зробилися величезними, ніби він побачив привид. Інстинктивно протяг руку до схованого за краваткою ґудзика під шиєю, випростувався на стільці… Потім нахилився до мене через стіл, вже не переляканий, а тільки ще більше розлютований.
- Ти, гнидо… звідкіля про те знаєш?
Ніхто, Кучепа. Жодна людина. І його зникнення ніхто не зауважить.
Я підніс до обличчя долоню, складену у формі удаваного пістолета.
- Жодна людина. – Я подивився міліціонерові просто в очі, лівою рукою відсуваючи великий палець – курок. Висунув долоню далеко вправо, прикладаючи її до голови придуманого в'язня з мішком на голові. – Ніхто і не зауважить. Бах!
Великий палець упав, рука підскочила, а разом з рукою підскочив Кучепа.
- Мені потрібні ті люди, Франек. – Я смутно подивився на нього. – Насправді. Двоє зарослих брудних, які чекали в брамі камениці на Вечоркевича.
- Ох ти гнидо… - повторив Кучепа, але тепер в його голосі не пробивалася ненависть, а навіть якийсь захват.
- Я заскочу до тебе ввечері. – Я піднявся, збираючись на вихід. – Як все вдасться… тоді одержиш від мене п'ять відсотків.
- Десять.
- П'ять, Франек. Або п'ять, або ж… - я ще раз показав йому "пістолет". Він здригнувся. – До зустрічі.
З-підкомісаріату я знову поїхав до центру. Зайшов до того довбаного магазину, купив найбільш космічного, найбільшого і найдорожчого робота, який тільки там був. І навіть дістав рекламну пластикову сумку.
В принципі, для мене він виглядав як магнітофон-касетник, але ж коли я витяг його вдома з сумки, Ярек від радості всрався.
☭
- Пане Артуре, а пан впевнений, що це тут?
Я подивився на Кульського, що мостився за рогом, а за ним стояли Сивий і Габриш з дванадцятої.
- Так, - підтвердив я, хоча багато б дав за те, щоб мати хоча б половину впевненості у власнім голосі.
Ми знаходилися глибоко на території ворога, на нижнім Сольцу. Якщо міст Понятовського був екстериторіальним сполученням, по якому місцеві могли перелазити на нашу сторону і навіть ходити на Стадіон, то спуск з нього донизу, в лабіринт вуличок між блочними громадами та будинками, що стояли у випадкових місцях… Ну, це можна було розцінити як запрошення до зайвих клопотів.
А ми ж були тут тільки вчотирьох. І власне почали порушувати неформальне перемир'я між правім та лівим берегами.
Ще раз я виглянув з-за врослого в асфальт "трабанта", подивився в заклеєні газетами вікна давньої шевської майстерні. Крізь щілини пробивалося слабеньке світло, але з того часу, як ми сюди прийшли, до приміщення ніхто ні зайшов, ні вийшов.
А Кучепа, наволоч така, міг мене і обдурити. Він міг сказати мені будь-яку адресу, і навіть навести на міну… Не думаю, щоб він так зробив, але ж завжди міг.
Там, всередині, могло бути нікого, і міг бути хто завгодно. Могли бути люди, які порізали і побили Каміля.
Існував тільки один спосіб це перевірити.
Завжди наперед.
- Пане Артуре, куди? – прошипів мені переляканий Кульський, коли я піднявся з укриття та обтягнув жилет.
- Сивий, залишаєшся на місці і пильнуєш, - наказав я. – Кулек, Габриш, заходите за мною.
І рушив до входу.
Серце билося в грудях як навіжене. В роті пересохло, я чув, як у мене підгинаються коліна, а вся спина мокра від поту.
Всі невідворотні рішення мають одну беззаперечну властивість: вони є невідворотними.
Я постукав в двері, обшиті бляхою.
Всередині щось поворушилося. Мені здавалося, що я почув кроки на дерев'яній підлозі – а потім клацнув замок і крило дверей просто відкрилося. На порозі стояв низький, смуглий типчик в майці.
Він явно очікував когось іншого, бо в першу хвилину просто очманів.
- День добрий, я чоботи в ремонт приніс, - відізвався я з дурною міною.
- Чого… пиздуй звідси! – скривився неголений вірменка. – Не працювати майстерня. Немає! Ремонт!
Я хотів зиркнути йому через плече, але той вже прикрив двері, залишаючи в них лише тонку шпаринку. Я ніколи його не бачив. І не знаю, на що розраховував.