- Ага… Ну, що поробиш, перепрошую.
Я вже хотів піти, смуглий відступив від порогу. І тут сніп світла з голої електричної лампочки впав мені на обличчя, і він мене впізнав.
Уявлення не маю, звідкіля це було мені відомо. Якесь здригання обличчя, нервовий рух руки… А може передчуття, звичний звіриний інстинкт.
З усіх сил я пнув двері, які краєм вдарили вірменина просто в обличчя, розбиваючи йому брову. Він полетів назад, на спину, випустивши з долоні розкладний ніж, а я вже кинувся всередину.
І скочив на нього, висунувши вперед лікті та коліна.
Не вірте людям, які намагаються вам пояснювати, нібито у бійки є якісь засади, нібито в ній можна планувати свої дії. Це може бути правдою, коли ви є учасником дуелі – але, якщо б'єтеся у вуличній бійці – ні. В ній завжди удари націлюють нижче поясу, намагаються зламати противникові носа або ж пнути в пах, нанести якомога більшу кількість ударів в якнайменший час. Головне, не дати можливості ворогові зібратися.
Це добра і вірна стратегія… якщо тільки в цей час ніхто не гахне тебе по спині голоблею.
Я встиг стрелити йому три прямі в зуби і вбити коліно в шлунок, коли щось голосно тріснуло, світло блиснуло, а я полетів на землю.
Я втратив орієнтацію, але, скоріше, від болю, ніж з причини поранень. Почув, що все кудись відпливає, а в мене вже немає легень, якими можна було б дихнути. Я тільки й лежав на спині, ворушачи ніби риба вустами, і дивився, як наді мною катаються тіла та пролітають підошви.
Коли, в решті решт, мені вдалося підвестися і упертися в стінку, все було скінчено. Той, що був мій, валявся на землі та здригався, плюючи кров'ю і зубами. Другого власне кінчав зв'язувати Кулек, дуже фаховими рухами обмотуючи зап'ястя тимчасово непритомного ворога сірою клейкою стрічкою.
- Ось то хуй один. – Габриш показав на останнього, витираючи кров з носа рукою, що тримала нунчаки. – Курвин син, надивився американських фільмів. В бейсбола грати захотів, підор. Курва мати… зараз я йому…
- Залиш його, Габриш, - буркнув Кулек, відпихаючи вірменина на купу мішків під стіною. – Ти сам мало мені кабак тим гімном китайським не розбив…
- Це найсправжнісінькі, з Японії! Брюс Лі чемпіон карате саме такими розмахував! Кьяааа! - залупився Габриш, на доказ своїх вмінь демонструючи якусь зовсім недоречну позу родом з кольорового плакату відеофільму.
Сунучи спиною по стіні, я з трудом піднявся у вертикальну позицію.
- Підтягніть його сюди, - прохрипів я, бо ледь міг вдихнути повітря.
Їм не треба було двічі повторювати, наказ виконали навіть надто охоче, при нагоді вліпляючи противникові, який вже втратив волю до бою, кілька солідних ударів по нирках. Так, рука у Кулека була тяжкою.
Я розглянувся по давній майстерні.
Біля стіни барлоги з надувних матраців, на них збиті ковдри, якісь банки з їжею. Навіть картонна коробочка від піци була. Вздовж і впоперек були натягнуті мотузки, на яких сушилися шкарпетки та кальсони; з відкритого станкового рюкзака виглядав рушник в квіточки. Ще були кружки з зубними щіточками, туалетний папір.
В повітрі висів запах старого, давно вже вивітреного клею та вичиненої шкіри, який змішувався зі смородом просоченого потом взуття і цигаркового диму. Пил ліз в ніс, також дуже було чутно вологість, що виходила зі стін.
- Холерні гастарбайтери… - тільки й міг я сказати про це огидне приміщення. Я спробував випростатися, але лопатка обізвалася, застерігаючи, болем. – Де моє табло, ти, мавпа чорна?
Останні слова були скеровані, ясна річ, до вірмешки. Той сплюнув кров'ю, шалено подивився на мене.
- Польський не говорити! Нічого не знаю, пане!
Актор з нього був нікудишній. Кулек, схоже, поділяв моє незадоволення до вмінь в'язня, бо професійно врізав його знизу в щелепу, так що голова того аж відскочила назад, посилаючи до стелі рій червоних крапельок, після чого, прикрита чорним кудлатим волоссям, опала вниз.
- Спокійно, товаришу. Залиште його на потім, - буркнув я.
Кулек закліпав очима, якось дивно дивлячись на мене. Я оглянув приміщення, скинув з полиці недоїдену булку. Від нехотя взяв баночку, відкрив кришечку, понюхав.
- То ви тут справжню аджику маєте. Ну-ну… То може і хачапурі знайдеться?
- Що? – не дійшло до Гариша. – Це що, палять? Вколюють? І дороге?
- Безцінне, якщо тільки справжнє, - відповів я йому зовсім поважно.
Немає безвинної людини. Дайте підозрюваного, а параграф знайдеться.
Я став посередині всього того гармидеру, склав руки за спиною.
Стільки разів за всі ці роки. Ще на самому початку… Як і зараз, у слушній справі. Ніколи особисто, але завжди на чолі. Люди повинні бачити лідера.