- Кульський… чи то Кулек. Затягни цього глибше. – Я показав на вірменку, що лежав в дверях і якого ще якось не можна було назвати трупом. І починай пакувати усе, що тільки знайдеш в тій кімнатці. Все.
- О'кей… - буркнув Кулек, не до кінця розуміючи.
Потім зайшов до кімнатки і зрозумів.
- А ти, мавпо чорна, напівлюдина одна, ти… - я схилився над єдиним вірменином, який до чогось ще надавався, схопив його за воріт і підняв з підлоги. – Якщо хоч раз побачу тебе поблизу моїх людей…
В його очах я побачив власне віддзеркалення. І вже знав, що речення можу й не кінчати.
☭
- Уфф, пане Артуре… шефе… Я вже не можу…
- Стисніть зуби, Кульский, і маршируйте. Мені теж не легко, але ж я не скаржуся.
Нав'ючені мов верблюди, спітнілі так, що піт по сраці скочувався, ми тяглися через міст Понятовського.
Габриш, блідий від втрати крові, який на додаток ще трясся в посттравматичнім шоці, чекав нас на середині переправи. Спочатку він йшов з нами, але ж потім йому стало нудно, і він заявив, що він "побіжить вперед" і спровадить когось на допомогу.
Дивлячись на його силует, що віддалявся, я подумав, що він, зрештою, правий: допомога могла б нам придатися.
Кулека ледь було видно з-під чотирьох величезних торб і рюкзака, які він ніс на собі у всіх можливих акробатичних конфігураціях і комбінаціях, включаючи і ту, коли він просто тягнув їх по асфальтові.
Я згинався і спотикався під вагою всього лише двох, а він же до того під кожною пахвою стискав ще й по відеомагнітофону.
Десь на сірому кінці, досить далеко від мене, тягся Сивий. Щохвилі його мішок розв'язувався, і наша здобич висипалася на тротуар. Тоді Сивий зупинявся, зі злістю кидав на землю рекламні сумки з джинсами і матюкався. Потім, коли пара з нього виходила, присідав і починав все пакувати – тільки для того, щоб через кільканадцять кроків все знову розвалилося.
Пару раз нас минала патрульна машина міліції, і тоді серце підступало мені під горло. В перший раз це була звична чергова машина, яка просто проїхала поруч та зникла вдалині. Але ж коли синій "полонез" спочатку прокотився поруч, а потім включив сирену з "маячком" і з писком шин розвернувся, я весь похолонув.
- Шефе, ходу! – тихо скрикнув Кулек, скидаючи з себе сумки.
Я підскочив до нього і схопив однією рукою за горло, а другою – за проміжність. В нього очі вилізли наверх, мов два крутих яєчка.
- Тільки поворухнетеся, Кульський, даю слово, перекину вас через перила… - просичав я, зовсім не жартуючи.
Завила сирена, миготливі вогні пролетіли по вулиці та направилися кудись в місто, залишаючи нас в хмарі синіх вихлопних газів.
Я пустив Кулека, підняв свої торби і, не кажучи ні слова, почалапав далі.
Ми були вже добре за половиною мосту, Кульського допала поважна криза. А як відомо, кризи завжди тягнуть за собою втрати в людях та обладнанні.
- Шефе, я вже не можу… - жалісно простогнав він. Я і раніше бачив, як він боровся з власною слабістю, але ж тепер його скрутило по-справжньому. – Мушу… хвилинку…
- П'ять хвилин відпочинку, - скомандував я, тяжко опускаючи свої торби, які голосно гепнули об асфальт. Потім побачимо, що там тріснуло, і що розбилося.
Я зиркнув на Сивого, який тягнувся за нами, одночасно дивлячись, як Кулек намагається відкласти всі пакунки, не до кінця пам'ятаючи, в якій послідовності їх брав. Він присунувся до перил, сперся боком, відеомагнітофон висунувся у нього з під пахви…
- Ні!...
Я підскочив до нього, але було вже пізно. Пристрій з тихим скреготом сповз по нахилові, на мить зачепився за щось задньою ніжкою, після чого рвонув вперед, ніби птах, що виривається з клітки, і полетів, крутячись, в буру воду Вісли.
Ми обидва дивилися, як він меншає на очах, після чого, з неголосним "плюх" гине в воді. Кулек подивився на мене з таким жахом, що мені зробилося його майже шкода. Майже.
- За пана запитом, Кульський, перерву на відновлення сил ми власне і закінчили, - прокоментував я, схиляючись по торби.
☭
Габриша ми перев'язали саме вчасно – виявилося, що, в засаді, він одержав поверхове поранення, яке не було таким вже й страшним. Він і сам, зрештою, не робив з нього проблеми, зовсім навпаки: коли прозвучала думка, щоб все ж таки завезти його до лікарні щоб зашити, він спротивився першим, твердячи, що "він знає одного типа".
І фактично, знав: фельдшер, від якого злегка тягнуло самогонкою, не задавав ніяких питань; він вів себе саме так, як я і розраховував.
Товар ми скинули у Сивого. Він заховав все в невеличкому підвальчику, який замкнув на величезний ключ, заслонив дошками і підсипав вугіллям. Лопатою він працював мов паровик, за кілька хвилин перекидав добру тону. Але ж його мотивація не дуже різнилася від тієї, яка вела кожного з нас.