- Його застрелили, - здогадався я.
- Так. В ресторані, коли він обідав… Три кулі в спину. Я ж як раз вийшов до вбиральні…
Останній втік.
- І останнього з тих, що вчинили замах, так і не впіймали, правда? Незважаючи на те, що шукали і досі шукаєте?
Ліванєнко покрутив головою, губи скривилися в напівпосмішці.
- Ви багато про мене знаєте, Артуре Вікторовичу, як для першої зустрічі. Можливо, ви ще скажете, що можете допомогти мені знайти ту людину?
Так.
- Так, - просто сказав я.
Мій майбутній партнер у справах покивав головою, дивлячись на місто. Для мене ж власне відкривався Схід.
☭
Ввечері я під'їхав під кабак. Поправив краватку, що тиснула шию, швидко глянув на годинника: сім хвилин спізнення. Холера, але ж… Може її ще немає.
Ага сиділа за столиком. Судячи по виразу на обличчі, вона мусила прийти за добру чверть години раніше, як завжди звикла. Тарілочка з закускою та ідеально складеними столовими приборами і сильно почата пляшка вина тільки підтверджували мої похмурі припущення.
- Перепрошую, - сказав я відразу ж. – І в мене немає нічого на власне виправдання.
Дочка глянула на мене тими своїми красивими очима, які дісталися їй від матері.
- Тату, ти можеш хоча б раз дотримати слова?
Признаюсь, що в ту мить я був нею гордий.
Розум неначе машина, слова ніби скальпель… навіть якщо різала просто по моєму серцю.
- Я намагаюся, донечко, - схилив я голову, делікатно цілуючи її руку. – Приймеш найщиріші вітання від старої, змученої людини?
Я бачив, як її очі блиснули з великим трудом стримуваною радістю. Вона витягла з торби і подала мені оправлений в шкіру диплом про закінчення вищої освіти.
- Моя мала пані магістр. Ти навіть і не уявляєш, як сильно я радий…
- Ну ні, не маю. Але ж, скоріше за все, не на стільки, щоб приїхати на мій захист.
- Аго…
- Тату, то вже не в перший раз. – Вона надула вуста. – Пам'ятаєш, що ти сказав, коли я поступила в університет? З другим результатом за оцінками?
Я швидко продивився в думках всі доступні варіанти відповіді.
Дочка прихнула, покрутила головою. На щастя, прийшов офіціант, так що я купив собі трошки часу.
Я замовив все, з самого низу меню, їдучи по цінах. До усього того ми взяли шампанського і комплект десертів, ще хвилинку роздумували над тим: взяти біле вино, чи червоне. В решті решт, я наказав принести і те, і те. Коли вже святкувати, то святкувати.
- Ну то оповідай, як воно було?
Я усміхнувся своїй дорослій донечці. Вона ж подивилася на мене з незадоволенням.
- Аби ж ти тільки не спочила на лаврах.
- Що?
- Саме так ти сказав мені, коли я поступила до універу з другим результатом: тільки не спочинь зараз на лаврах.
- Агусю, та я ж…
- Так, тату: ти. І це завжди та сама проблема, розумієш? Твої справи завжди повинні бути найголовнішими. Чи не можеш ти хоч раз просто утішитися, коли буває можна і коли треба?
Пігулка скочила легко, але я проковтнув її та запив мінералкою. Чортів пінгвін міг би трохи швидше з тими закусками. Хоч буде чимось зайнятися, а не слухати, як мене моя власна донька змішує з болотом. Я підняв руки в жесті поєднання та здачі.
- Агусю, прошу тебе. Ти маєш рацію, о'кей? Просто маєш рацію. Я повинен там бути…
- Ти повинен БУВ там бути, тато.
- Повинен був там бути, - покірно поправився я. – І дивитися в двері, за якими ти на ура здавала екзамен перед людьми, що не дотягують тобі навіть до п'ят. Тільки ж я не в змозі вплинути на все навколо тебе, донечко. Існують речі, яких я не контролюю, зустрічі, які я не можу пересунути…
- Бачиш? І знову те ж саме робиш. Знову ти маєш на все пояснення та обґрунтування, дуже логічне та зв'язне. Але ж, на жаль, це тільки апологетика, тато. Нібито і перепрошуєш, але ж тобі зовсім не прикро.
Знову з'явився кельнер, тепер з тарілками закусок. Спочатку він почав вмістити їх на нашому столикові, потім, нарешті, щось до нього дійшло, і він просто приставив другий столик поряд.
- Смачного, донечко. І вітаю тебе, насправді, від щирого серця, хоч ти можеш мені й не вірити.
Я підняв келишок.
Ми їли мовчки, час від часу лише обмінюючись репліками. На щастя, старий тип в костюмі щось там бринькав на піаніно, так що в нас не було враження незручної тиші.
Їжа, і справді, була смачною, вино досконале; і те, і інше, в міру своєї ціни. Але з якоїсь причини смак був не таким, як повинен. Нібито нотка чужої гіркоти вкрадалася в кожен, на перший погляд ідеальний шматок.
- Так що, ви таки будуєте собі ту віллу?
Ага на хвильку відклала ніж та виделку, потягнулася за хлібом.
- Та, креслення вже є. Але не знаю, чому казати, що "собі"…
- Я хочу залишитися вдома.