- Донечко, ми ж вже домовилися, що…
- Ні, татусю, ні про що ми не домовилися. Це, знову ж, ти сказав, що ми продаємо наш дім, після чого вийшов і поїхав кудись, до чужих людей. Ніхто на це не згодився, хоча мама, з якоїсь причини, не бажає тобі в цьому перешкоджати. Хоча була б повинна, але ж то вже її справа.
- Ага, квартира в кам'яниці на Празі…
- Це наш дім, тату. Це не "квартира", не "житло", і вже ні в якому випадку не "нерухомість", хоча, бачу, що ти, все частіше, починаєш мислити тими категоріями.
- Родина ж це не тільки ти, донечко. Це повинно бути спільним рішенням.
- Чи то твоїм, так? – смутно глянула вона на мене.
- Агусик, до чого ти ведеш?
- Я веду до того, що ти втікаєш, тату. Втікаєш все далі від нас всіх: в роботу, в тих дивних людей, в зустрічі та гулянки по ночах.
- Не ходжу я на ніякі…
- Тату, прошу тебе. Десять твоїх слів на моє одне, як завжди.
Я відпив вина, відчуваючи, як здіймається в мені холодна хвиля злості.
- Ось зараз, акурат, молода дамо, це ти балакаєш, мов накручена. Перебиваєш мене щомиті і закидаєш мені якісь дивні речі, - прошипів я. – Ми прийшли сюди, щоб святкувати, а ти, як бачу, бажаєш влаштувати з усього цього публічну екзекуцію. Викорстовуючи мить тріумфу, витягаєш з мене якийсь вдаваний бруд. Я ж перепросив тебе відразу, а ти, замість того, щоб сприйняти мої слова як належить, мою великодушність оцінила як слабкість…
Ага підскочила на стільці, зблідла і закрила рот рукою.
- Знову ти це зробив! – ледь видавила вона з себе.
- Що? – розвів я руками. – В мене ж є право, принаймні, захищатися?
Вона покрутила головою, дивлячись на мене великими очима, в яких з'явилися сльози.
- Часом… - простогнала вона. – Якби не ти… ті слова…
Щось рвонуло у мене в грудях, я зірвав з-під шиї серветку і відсунув стілець. Піднявся. Кілька осіб поглянуло на мене, але ж я мав їх всіх в дупі. Підійшов до первородної доньки і притулив її до себе – міцно, з усієї сили, всім собою. Так, як не робив цього вже багато років.
- Ну вже все, все… ша… - прошепотів я, цілуючи її у волосся. – Не плач, прошу… Все, тільки не плач, Агусь… Я тобою холерно, неймовірно гордий, донечко… Пам'ятай про це.
Вона кивнула, але ж я відчував, що вся вона аж труситься від спазмів ледь стримуваного плачу. І стримуваного, мабуть, роками, бо не пам'ятаю, коли я востаннє бачив її зі сльозами в очах.
Я повів очима по людях, які вирячилися на нас, дивився на кожного окремо так довго, доки той слухняно не вліпляв погляд в тарілку. Ну, і чого вирячилися, виродки? Батько утішає дитину, що плаче, так хуй вам до того.
Я пустив Агату і сів на стільці поряд, беручи її за обидві руки. Очі в доньки були червоні, але, поза тим, обличчя ідеальне, навіть її ніс не почервонів… Я дуже заздрив їй через це. Мене плач зовсім виключав з життя –опухлі пазухи, закладений ніс, стиснуте горло. Тому дуже рано в своєму житті я відучився плакати.
- Дім ми не станемо продавати, - твердо заявив я. – Чуєш мене? Ми його не продамо. Нікому і ніколи.
Агата кивнула, намагаючись посміхнутися.
- Відремонтуємо ту квартиру, і ти дістанеш її собі від нас. В якості подарунку, на добрий початок самостійного життя. Так що ми не продамо нашого дому, донечко…
Вона обійняла мене за шию, притулилася мокрою від сліз щокою.
- Я люблю тебе, тату, - прошепотіла.
Як же просто і легко купити іншу людину. Одним потрібні пишномовні слова, іншим – щось матеріальне. І лише крапельку важче з тими, кому потрібно і одне, і друге.
- І я тебе теж, донечко.
☭
Коли я увійшов до клубу, гулянка там кипіла на всі сто. Танцівниці крутилися на пілонах, стробоскопи мигали в ритм дикої верескливої музики.
На паркеті ходором ходила багатокольорова юрба; в променях ультрафіолетових ламп її було помітно лише як відтінки блакиті, які не дозволяють довго стежити за собою, як біль зубів, сорочок та шкарпеток, яка б'є в очі. Офіціантки в дуже мінімальному вбранні ходили між столиками, їх супроводжували погляди та непристойні зауваження клієнтури.
- Артуре Вікторовичу! – позвав мене Вітя, один з охоронників Ліваненки. – Артуре Вікторовичу, ми тут!
Я пройшов за ним до столика у виділеній для VIP- клієнтів частині закладу, привітався з зібраним товариством. Сам бос ласкаво указав мені місце справа від себе. Я бачив, як глянули на мене двоє його знайомих: певне задумалися, це ж, ніби, хто я є.
А я був ніким. Поки що.
- То що, Артуре Вікторовичу? Бачу, що ви швидко в Польщі вчитесь самостійності. А я ж вважав поляків більш гостинним народом.
- Дочка диплом захистила, Леоніде Антонєвичу… Гість до дому, то Бог до дому, як то в нас кажуть, але ж діти – то справа свята.