Ліванєнко поважно покивав головою, обійняв мене і сильно тряхнув.
- Ну що, бачили ви? – звернувся він до решти своєї свити. – Сміялися ви: поляки нас, росіян, не люблять! А тут, чуєте, що людина каже? Найважливіше – це родина… Російська душа в вас, Артуре Вікторовичу!
Я взяв до рук покриту памороззю чарку.
- За дружбу між народами.
- За нас, за слов'ян! – заволав білорус.
- Випили, не закусюючи, хтось відразу ж подав наступну чарку.
- У мене і в самого є діти. – Ліванєнко нахилився в мій бік, витяг гаманець. –Троє!
Я взяв у нього фотографію, подивився під світло. Його радощі мов намальовані, в лінійку: найстарший син, потім, для різноманітності, дочка і ще один пацан, на око десь як мій Ярек. З ними жінка, мов порцелянова лялечка, з повними червоними вустами та сильно підмальованими очима. А позаду - берези. Великий березовий гай, наповнений сонячними плямами, що грають в зеленій траві і в синьому небі без хоча б єдиної хмарки над лінією вирізаного ножем виднокраю.
- Красиво… - прошепотів я.
– Ей-ей! – Ліванєнко забрав у мене фото. – Ви, Артуре Вікторовичу, обережніше, бо в нас не прийнято, щоб на жінок інших партнерів задивлядатися… Жінка – то святе.
Дезорієнтований, я поглянув на нього.
- Та я ж казав про…
Леонід Антонєвич вибухнув сміхом, похлопав мене по спині.
- Ну, ну! Спокійно, тут немає чого соромитися, кров – не вода. Ну а вже Аннушка моя – та ще кобилка, Артуре Вікторовичу. Ви розумієте, що я маю на увазі?
Я поглянув йому глибоко в очі. Ліванєнко покивав з хитрою посмішкою.
- У нас в Польщі, кажуть "сучка".
Я взяв чарку, ми цокнулись і одним махом випили. Заморожена горілка розлилася черговою гарячою хвилею по роті.
- То неладне слово. – Ліванєнко покрутив головою. – У нас про жінку так би ніхто не сказав. Ну, принаймні, не про власну, бо ж то…
- Неввічливо, - підказав я.
- Без шани, - погодився мій співбесідник. – А жінку, матір власних дітей, треба шанувати. Так знаєте, що у нас роблять?
Зацікавлений, я глянув на нього. Той витяг з гаманця ще знімки: на першому була нецікава, повнувата жінка середнього віку з тими ж трьома дітьми, тільки молодшими. На другому – Аннушка.
Але вже без дітей.
Я проковтнув слину, відчуваючи, як мені робиться гаряче.
- Часи змінилися, Артуре Вікторовичу. – Ліванєнко вийняв фото з моєї руки і сховав їх до гаманця. – Під час комунізму істинний чоловік повинен був тільки оженитися… Зараз цього вже замало. Зараз він мусить оженитися і розвестися! І взяти собі другу. Бо перша – то для родини, для дітей, щоб була доброю, зразковою матір'ю. А та друга…
- …вже виключно для нього. – Я покивав головою. – Скажу вам, Леоніде Антонєвичу, що мені у вас подобається. Не знаю навіть, чи не більше, як тут, в ріднім краю.
- І що найбільше?
- Берези, - без вагань відповів я.
Ліванєнко довго дивився на мене, потім дав знак, щоб знову налили горілки.
- Приїжджайте до мене, Артуре Вікторовичу, - запропонував він, підносячи чарку.
- До Білорусі? – спитав я, підносячи і власну.
Ліванєнко махнув рукою, ніби комара відганяв.
- Та де там! До мене, не туди, звідки родом! В Білорусь то ви можете до моєї Люби поїхати, під Барановичі, коли дітей вишлю на канікули… А ви до мене, до Москви!
Я майже захлиснувся горілкою.
- Що, не знали? – Ліванєнко вищирився, задоволений тим, що справив на мене враження. – Так, так… Це вже рік як я дачу на Рубльовці поставив! Саме там і фото зроблене, там вирощую берізки… І Аннушку вечорами дресирую.
Горілка почала заходити в кров, я відчував, як світ навколо мене сповільнює оберти. Дівчина, яка проходила повз нас, подарувала мене довгий зацікавлений погляд, прикусила губу та підморгнула.
- І коли?
Рухом руки я подякував за наступну чарку. Сукини діти нав'язали дуже гострий темп. Прийдеться потренуватися, якщо маю робити з ними інтереси.
- Завтра? За тиждень? Коли тільки скажете, Артуре Вікторовичу. Як приїдете ще в цім році… тоді я і вам дозволю з нею побавитися.
В першу секундо до мене не дійшло, про що він каже. Я поглянув на нього, відчуваючи, як посмішка сама росте в мене на обличчі.
- Ось таких людей я люблю! – рикнув білорус. – Діма, Фоня! Та гроша ламаного не варті ваші поради, коли ви мені казали, нібито в Польщі немає з ким бізнес робити! Ей, ти, дівчино, йди но сюди! Тримай, вскакуй на стіл та танцюй для мого приятеля-поляка!...
Танцівниця глянула на банкноти, якими розмахував Ліванєнко. Відштовхнула клієнта, у якого вже майже сиділа на колінах, і підійшла, крутячи задком. Опустилася на коліна, останні кілька кроків проповзла, котячими рухами забралася на стільницю і почала вигинатися, закидаючи ноги на високих шпильках і розкидаючи чарки та тарілочки з закусками. Люди Ліванєнки хлопали в такт, вліпляючи хтиві погляди в підскакуючі груди та міцні натреновані стегна.