- І що, є три білети. На три місця. Але яке місце ваше?
Сюрреалізм ситуації вдарив мене з силою пігулки для чищення протезів. Я набрав повітря і відповів, найспокійніше, як тільки міг:
- Кожне одно з них.
- Так не буває. Жінка покрутила головою, смикаючи п'яницю за штанину. – Ей, чоловіче! Ей, вставайте! Тут пасажир сісти хоче!... Так він же п'яний і спить. Нічого його чіпати, сядьте біля нього. Ноги йому підігнемо, і тоді…
Делікатно, але й рішуче, я витяг тітку до коридору, замкнув двері в купе.
- Це мої місця, - я показав їй пальцем на крісла і на білети. – Ви тут провідниця. Так чи ні?Їх зайняв той… та людина. Ви повинні забрати його звідси.
Обличчя тітки було схожим на булку з маслом. З таким же успіхом я міг би піти до пекарні і звертатися до кошика з буханцями. Тоді я спробував ще раз:
- Не я повинен ділитися з ним, а тільки ви його забрати. Ви. Тому що це ваш вагон і ваша проблема. Ваша проблема, ясно?
Провідниця подивилася мені просто в очі, підняла руку в товстій рукавиці з трьома пальцями. Я завжди роздумував, чому саме три… Красномовно потерла великим пальцем вказівний:
- Ну, так з цим щось треба робити…
☭
Коли ми вже під'їжджали до Москви, я вирішив привести себе більш-менш до порядку. Виявилося, що піна для гоління замерзла в валізці.
☭
З того холерного "Полонезу" я вийшов ледь живий: брудний, невиспаний, зарослий, все боліло… Не знаю, хто так назвав потяг, але ж адекватно – такий самий гівняний металобрухт.
- Артуре Вікторовичу! Ми тут!
Ліванєнко чекав на мене особисто, лише з одним охоронцем.
Він підбіг до мене, придивився і вибухнув сміхом. У мене ж не було сил навіть розізлитися, тільки смутно покивав головою.
- Важливо, що доїхали. – Він обійняв мене немов ведмідь. – Антоша, візьми-но багаж нашого гостя.
Охоронник з обличчям понурого неандертальця, підстриженого під горщик, скочив з дивовижною швидкістю, схопив набиті речами валізи, ніби ті нічого не важили.
- Дякую, що виїхали за мною, Леоніде Антонєвичу.
- І що, достатньо вже вам романтики? Покуштували вже привабливості подорожі нашим бездоріжжям?
- Єбати таку романтику… - тільки й просопів я, хитаючи головою над власною дурістю.
- А ваша російська значно поправляється, Артуре Вікторовичу! – задоволений Ліванєнко хлопнув мене по плечу. – А щодо "єбати"… Я підготував вам практичний екзамен. Як то кажуть, оральний!
Понурий неандерталець, що йшов поруч зі мною, усміхнувся, через що його пика набрала вигляду, який насправді міг стривожити.
☭
Москву, яку бачиш вперше, завжди неможливо описати словами.
Про це місто просто не можна якимось чином оповісти. Можна намагатися, але ж з кожним наступним реченням людина усвідомлює, що окреслила тільки один якийсь аспект. Лише фрагмент, малюсіньку витинанку з імпозантної панорами молоха.
Коли ми вийшли з будинку Білоруського вокзалу, то в мене ще склалося враження, ніби то місто таке ж, як і усі інші. За собою я бачив величезний фасад з багатьма скляними вікнами, в аркадах містилися магазини та лавки. Навкруги юрмилися люди, по вулицях сунули червоні коробочки тролейбусів і автобусів, які тягнули за собою хмари чорних вихлопних газів. Рух не виглядав таким вже й жахливим, принаймні, на перший погляд.
Звичайно ж, людей було дещо більше, ні ж в такій собі, наприклад, Варшаві. Перехожі, здавалося, з'являлися буквально з нізвідки, виходили з-за найближчого рогу і йшли прямо перед собою, наштовхувалися один на одного на бігу, затримувались, повертали, розмовляли і сміялися, а потім розпорошувалися і гинули десь посеред вуличок і підземних переходів. Цей постійний рух мурашника дезорієнтував и тиснув вже з самого початку, але я мав надію, що це тільки моє відчуття.
Ми сіли в поданий нам мерс і рушили.
Тільки тоді, коли переді мною відкрилося море асфальту, я почав розуміти, чим насправді є це місто. До мене дійшло, чому поштові картки часів СРСР завжди показували архітектуру, але ж ніколи людей, яких, ще хвилину тому, як мені видавалося, було так багато.
Та вони просто гинули серед цього громаддя.
Поодинокі легкові та вантажні машини навіть не створювали враження руху на просторих вулицях, збудованих нібито для іншої раси людей. Широкі тротуари тягнулися лише вузенькими стрічечками відносно величезних фасадів будинків, які, здавалося, не мали ні початку, ні кінця – виринали з зменшуваної перспективи історії, виростали і набирали маси, на якусь мить нависаючи над головами, а потім знову втікали в незвідану, синю далину майбутнього.