Як радянська людина.
- Що, Артуре Вікторовичу?
- А? – відвернувся я від вікна.
- Казали щось? – Ліванєнко подав мені пляшку хлібного квасу. – Пийте, бо треба щось з'їсти. Горілка на пустий шлунок – то не по-божому.
- Та ні, я тільки… захоплююсь…
Тільки через якийсь час до мене дійшло правдиве значення того, що я сказав.
Я відкрутив кришечку, приємно пшикнуо. З пляшки піднялася легка імла, що несла за собою легкий аромат скоринки житнього хліба, теплого літа та спогадів, які…
Спогадів…
Я тряхнув головою, зробив солідний ковток. Рідина забурлила в шлункові і піднялася зворотною хмаркою двоокису вуглецю, але через хвильку все осіло, заспокоїлося. Господар схвально кивнув головою і теж міцно відригнув.
- У нас під Пінськом так казали: якщо після квасу не ригнеться, то людина хвора буде. – Він усміхнувся. – Ну, і як вам наша Москва подобається?
- Враження справляє.
А вона і справді справляла.
☭
Підмосковний будинок Ліванєнки був класичним прикладом того, як люди "на захід від Бугу" – тобто ми – не розуміють слова "дача".
Більшості поляків видається, ніби то просто будиночок на літо, що не зовсім далеко відходить від правди; тільки що в нас такі будиночки стоять на садових ділянках, де, як чоловік чхне в сортирі, то вісім сусідів каже йому "бувай здоровий!". Зазвичай там тісно і пахне вологою, зимою там зимно, літом спекотно, а води в нас стільки, скільки залишилося в колодязі. Одним словом – для нас такий будиночок, то форма виживання.
На дачі ж Ліванєнки можна було б пережити і третю світову війну.
- …а тут, Артуре Вікторовичу, знаходиться моя скромна комора. Чого вип'ємо?
Я подивився на полиці, які згиналися від шикарних продуктів; на високу до стелі шафу з пляшками, на три величезні морозильні камери.
Хванчкара. Кіндзмараулі.
- Грузинське у вас щось є?
- Щось повинно знайтися… - Ліванєнко занурився між полиць, витяг пляшку. – О, ось тут написано: Грузія. Вмієте ті їхні черв'ячки читати?
- Ні, - збрехав я.
- Ну і добре, нащо голову непотрібно завантажувати! Пішли, я ще покажу вам сауну, а потім сядемо, поговоримо…
- Тільки в каміні розпаліть, будь ласка, - благально посміхнувся я.
Руки ще не відтанули від ночі, попри швидкого перебування під душем, я чув, що придасться довга, гаряча ванна.
- І до того дійдемо. То що, вип'ємо, якийсь швиденький обід і почнемо відвідування?
☭
Після безсонної, морозної ночі Москва – вже і так сюрреалістична – зісковзнула в глибоку психеделію.
В поглибленому ознайомленні з нею зовсім не перешкодили півтори пляшки червоного вина, яке ми закусювали тільки сушеними фруктами, назв яких я зовсім не знав. Рівно як і дві чарочки відбірної, замороженої горілки, яку ми загризли чорним хлібом з ікрою.
Темрява тут западала блискавично, так що через сповиту темрявою Червону Площу ми йшли ніби якісь літературні герої з середини дев'ятнадцятого сторіччя. Десь далеко спереду блищали золотом куполи собору, горіли м'яким світлом величезні, червоні зірки на баштах мурів Кремля… З правої сторони загоралися та згасали помаранчеві вогники цигарок, які припалювалися одна від другої міліціонерами, які, невідомо для чого, стояли біля Мавзолею.
Під ногами хрумтів та скрипів сніг, з-під якого виглядали нерівні куби бруку. Я схилився, щоб доторкнутися каменів, які стільки разів снилися мені ночами.
Це тут все починається і скінчиться, на цій бруківці. Тут насипом кладуть прапори поконаних імперій, тут підносять і скидають з п'єдесталів генералів, заступників, командирів і начальників служб. На ці камені стікала кров зрадників, спочатку царя, потім Вітчизни, Народу і, нарешті, Партії.
Я задрижав від холоду, дивлячись на темний, мовчазний та присадкуватий зіккурат, під яким спочивав Вождь. За ним червона стіна Кремля, а далі – покої, палаці, собори і галереї… Мозок мертвої імперії, що зараз розкладався, бо його проточували черви та карієс. Центр покритої пилом павучої мережі – красивої, майстерної та імпозантної, але нікому вже непотрібної і негрізної, коли в ній забракло Господаря.
- Скільки ж усього лежить без толку… - буркнув я наполовину до себе, вторячи голосові в душі. Ліванєнко почув, покивав головою, взявся під боки, дивлячись на панораму нічного міста.
- Так, тут ви маєте рацію, Артуре Вікторовичу. Така вже наша нелегка доля в Союзі… чи то в Федерації. Потенціал марнується, люди марнуються. Нікому вже народ підірвати, всі бездіяльними та лінивими зробилися.
- А ви самі чому до Росії перебралися?
- Нікуди я не перебирався, - енергійно заперечив мій господар. – Я ліг спати в своїй вітчизні, в СРСР, а потім несподівано пробудився в якійсь чужій країні. Ну, наша білоруська республіка теж раніше була, але ж то вже не те саме.