Я втупився в блимаючу над однією з веж червону зірку, яка то пригасала, то знову розгорялася світлом нерівно сяючих ламп.
- І якось так розлізлося у нас усе. Гімн забрали, мову свою вимислили… А я так не можу, як всі ті бульбашці, взяти і так вивчити. І потім ще казати, що я – білорус. А я ж є радянською людиною!
Я полишив зірку, що не вирішила, чи то їй завалитися під власним тягарем, чи то зблиснутисуперновою і спопелити усе по сусідству. Мій погляд зісковзнув вздовж шпилю вежі, а потім далі, по засніжених дахах. Якусь мить я хотів відгадати, в яку сторону повернуті підйомні крани на перетвореній в розрите болото Манежної площі.
Місто вмирає і відроджується заново без кінця. Те ж саме відбувається і з Імперією: вона приймає нові барви, змінює герб і гімн. Однак, суть є незмінною, бо її робить живою той же самий дух.
Мозаїка вогніву вікнах ГУМу сяяла всіма відтінками жовтого, білого і блакитного кольорів. Я ж стільки читав про цей будинок, він був у кожній чортовій книжці для вивчання мови: великий, красивий торгівельний центр з заскленим дахом, символ купців та міщан Москви. Протягом років розчавлений революцією, зараз же варварськи, на хіп-хап приватизований. Через красивий, наповнений грацією фасад аж пробігала страшна непослідовність в освоєнні внутрішнього простору, який швиденько був розданий в руки меншого та більшого бізнесу.
Кожна революція передбачає деякий перехідний період, коли старий прядок вже впав, а новий ще не з'явився з хаосу.
- А я тут добре себе почуваю, розумієте, Артуре Вікторовичу? Я стою тут і кажу собі: нічого не змінилося. Ті ж самі зірки, ті ж самі герби. Як би ще паради та демонстрації робили, ех… Батьки мене сюди щороку возили дев'ятого травня, коли я був малим, і я полюбив це місце, ніби якийсь дурень. Ви розумієте, як воно буває, коли людина належить до місця?
Я повернувся далі, швидко тільки глянув на кольорові куполи та казкову брилу собору. Знову я втупився в Кремль, який ще світився в цей час вогнями окремих кабінетів. Десь там, в глибинах тих будівель, знаходилося невеличке темне, самотнє подвір'я, на яке можна було глянути тільки крізь одне заґратоване вікно. Вікно, в якому вже декілька десятиріч вже не горіло світло…
- Краще, ніж вам видається, товаришу.
Ліванєнко покивав головою, зробив ковток з фляжки.
☭
То була довга, насичена ніч. Лімузин Ліванєнки велично сунув крізь місто ніби велика, чорна акула. Ми заїжджали все в нові і нові завулки, в яких мій господар показував мені давні будинки людей, про яких я ніколи не чув, і на пам'ять кидав фразами та цитатами, на які реагував навіть його величезний, завжди смутний охоронець.
- Це теж мій, - з гордістю показав Леонід Антонєвич на магазин, який ми минали. Заґратована вітрина блищала уїдливим червоним світлом, що відбивався в лакованих чоботах до середини стегна та іскрився на парчі затоплених в пластикових відливках цехінів. – Сімнадцять в одній лише Москві! Є три речі, на які завжди будуть витрачати гроші, Артуре Вікторовичу, а саме…
Люди сходяться, зраджують і вмирають.
- …шлюби, похорони та курви, - закінчив я за нього.
Ліванєнко здивовано подивився на мене, після чого хлопнув себе по стегну.
- Так! Сука блядь! Саме так Я ж вас, Артуре Вікторовичу, повезу тепер до першого справжнього, професійного стриптиз-клубу в Росії… Антоша, Антоша, вези нас до лялечок!
Охоронник хтиво вишкірився.
"Club Dolls" перебив усе, що я до цього часу бачив в житті. А бачив я немало, міг сподіватися багато чого, але… В певний момент відчув сором, що під час перебування Ліванєнки в Варшаві взагалі намагався показати йому що завгодно. Лоск, розкіш, глазур, пересичення – якщо якимось чином можна представляти собі нічну Москву, то цей клуб і був власне тим. І ще трошки більшим.
- Та не дивіться вже так, Артуре!
Голос Леоніда дійшов до мене немов крізь стіну з вати.
З зусиллям я відірвав погляд від неймовірно довгих ніг, що проходили поруч, на ще більше неймовірно високих підборах. Навіть коли я, в решті решт, подивився на свого господаря, перед очима все ще стояв задок мов дві половинки зрілого, рум'яного яблучка, що мірно коливались.
- Леоніде… - зібрав я сили, задіявши неслухняний язик. – Таких жінок, як у вас, так ніде немає…
Ліванєнко потряс головою.
- Є! Але ж, тільки вони зрозуміють, що в житті важливо, відразу ж приїжджають сюди!...