Росіяни, що сиділи за нашим столиком, голосно і хрипко розсміялися.
- Тільки зрозумійте, Артуре… - Ліванєнко нахилився до мене, тхнучи горілкою і цигарками. – Не для всіх тут вистачає місця. Приїжджають і українки, і сибірячки, і з інших республік… А частину треба, того… реекспортувати.
Експорт революції, експорт війни, товару, нашої переваги над іншими. Завжди був лише один перспективний напрямок.
- На захід, - покивав я головою.
- На захід! А для нас захід, то усього одна країна: Польща. Розумієте, Артуре? Нам потрібен хтось довірений…
- Ще один? – щиро здивувався я.
Леонід Антонєвич похлопав мене по плечу, налив горілки і підняв чарку.
- За бізнес!
- За гроші! – підтримавя його.
І то була одна з останніх речей, яку я пам'ятаю з тієї ночі.
☭
- Боже… - простогнав я. – Курва… тай хай мене хтось…
Я лежав в ядрі болю, що складалося з рідкого свинцю, і яке пульсувало, дудніло, шуміло і ходило в усі боки.
Я спробував вдихнути глибше, але аж захлинувся, відчуваючи сморід власного дихання. Очі мені нібито хтось піском натер, в шлункові в мене була запечена куля сирого м'яса, що колихалася навіть при найменшому русі. Горло палило живим вогнем… коротше кажучи: я вмирав.
- Нехай мене хтось доб'є…
Я зміг перевернутися на бік, хоча стравохід смикнув несподіваним спазмом, бажаючи викинути на пухову ковдру нутрощі, що йому заважали. Годинник з п'ятьма циферблатами показував якусь повнісіньку нісенітницю, зрештою, не знаю, яким чудом він міг стояти на столикові, що ходив ходором… Сухе, неживе, нагріте повітря драпало в ніс.
Голова хуярила мене нелюдськи і просто потворно.
Я усівся, спустивши ноги з ліжка, але відразу ж і ліг.
Через якісь роки три страждань я знову відкрив одне око і поволі, підпираючись наче не своїми руками, піднявся у вертикальну позицію. Обіпер голову на долоні і почекав, доки підлога та стеля перестануть гратися в доганялки.
Знову я трошки підняв свинцеві штори повік.
На столикові, поряд з незносно голосно цокаючим будильником, стояв червоний термос. І склянка…
Неясна підозра сплила з глибин системи травлення, але ж я якось дав собі раду подавити її в зародкові і знову ковтнути пігулку обвинувачення.
Я простягнув руку, яка, переміщаючись зі швидкістю гороутворення, поповзла в сторону склянки. По дорозі я ледь доторкнувся до будильника, який затрясся зі швидкістю гарматного ядра, полетів зі столу до підлоги, на якому розбився в страшному вибухові на тисячі відламків.
Я закрив очі та почекав, доки останні частинки перестануть з гуркотом котитися по підлозі. Потім пересунув долоню далі і схопив термос, перетягнув його до себе… Я не відважувався ризикувати зі склянкою. Відкрутив кришку, вийняв пробку і відразу ж, ще до того, як у організму з'явиться шанс допатрати, що і до чого, присмоктався до шийки.
Блювотний інстинкт прийшов тільки після третього ковтка, а з четвертим я вже не дав ради, я захлинувся і розкашлявся палючою, замороженою горілкою… А потім втратив рівновагу і єбонувся прямо з м'якенького ліжка на тверду підлогу.
Світ поволі гальмував, гірський потяг під'їжджав до станції. Карусель крутилася спокійніше… спокійно… ледь помітно… аж врешті зупинилася, довозячи мій мозок до нутрощів черепушки.
Я якось зібрався з підлоги, піднявся.
Нахилився двічі туди-сюди, потім кілька разів віджався, вслухуючись у відчуття організму.
Потім пішов до туалету, де спочатку почистив зуби, потім виблював стільки, скільки зміг, знову почистив зуби і випив залишки горілки з термосу. Прийняв душ і заразом відлив, поголився, ще раз почистив зуби і спустився вниз.
- Артуре! – зрадів Ліванєнко, що розвалився на лежанці перед комином.
- Живий я, живий, - заспокоїв я його. – От тільки що це за життя…
- Допомогло, як бачу… Тоді зараз ми до бані!
- Леоніде Антонєвичу, та на Бога… Я ж тут ледь-ледь… Добре, хоч зуби почистив…
- Саме тому. Пішли. Там вже три години гріють, буде в самий раз!
Мені здавалося, що я йду на смерть.
Через півгодини був в цьому впевнений.
Після того, як в перший раз вибіг на сніг, зрозумів, що власне заново народився.
- Оооо! Хррр! Ооооо!… Ха-ха-ха! – Я стряс з себе залишки білого пуху, голим вскакуючи до передбанника. – Ооо!!! Ууу! І щоб вони скисли, це було…
Леонід підходив до життя більш стоїчно, витираючись товстенним рушником. Дивлячись на мене, він посміхнувся і подав склянку березового соку, яку я вихилив одним махом.
- Нуу… для справжньої бані повинна ще й ополонка бути, - скривився господар. – Але я сусідню ділянку куплю, там і став викопаю…
- А чи є тут якась поряд? Дачі ж довкола?