Ліванєнко, з міною стоїка, знизав плечима.
- Сьогодні дачі, завтра – став. Пішли, не можна так стояти на холодному, так і простудитися можна.
Я хотів сказати, що ми ж спеціально вибігли голими на двадцятиградусний мороз, але мій господар вже відкрив двері і зник в клубах пари.
Я занурився в сивий туман за ним. В перший момент очі запекло, я навпомацки знайшов своє місце.
- Ой, пробачте, Леоніде!
Я відвів руку, коли виявилося, що замість дощок лежанки я натрапив на ногу.
- Та нема за що.
Розвеселений голос Ліванєнки пролунав з зовсім іншого напрямку. Я протер обличчя долонею, намагаючись хоч щось побачити через щипучий жар.
На моїй лавці, хтиво розвалившись, лежала жінка. Так, так – саме цими словами і точно в такий спосіб. Худорляве, атлетичне тіло, стирчали півкулі невеличких грудей, оброблене перекисом водню волосся було зв'язане в високий кок на голові… і більше ніде. В цьому я був впевнений.
- Аннушка, встань, як гість прийшов. Привітай-но Артура Вікторовича.
Жінка зсунулася з лавки рухами лінивої кішки, протягла руку з довгими, червоними нігтями, не кажучи ні слова, посміхнулася. Знівечившись, я схилився і поцілував подану мені долоню. Жінка поглянула на Леоніда, схоже, однаково здивована, як і я.
- Я ж казав тобі, поляки – то народ галантний. – Ліванєнко покивав головою. – Ну добре, йди-но сюди, там Артур сидить.
Істота жіночого роду ще кинула мені довгий погляд, після чого опустилася на коліна і, не спускаючи ока з мене, почовгала до білоруса. Завмерла перед ним, широко розсуваючи ноги та укладаючи спідні частини долонь догори на випуклих стегнах, після чого подивилася на свого власника великими очами з дуже вже довгими віями з такою відданістю, що я, мимо волі, відчув, як щось стискується у мене в нижній частині живота.
- Чемна дівчина. – Ліванєнко погладив її по волоссю, вона ж притулилася до його долоні немов звірятко. – Добре, до роботи. То що, Артуре Вікторовичу? Поговоримо про наш спільний бізнес?
Я дивився, немов загіпнотизований, як Аннушка похиляється до нього, фаховим рухом перекладаючи волосся на ліву сторону так, щоб у нього був якнайкращий вид…
☭
Наступного дня, увечері, ми поїхали на славну телебашню Останкіно – гігантську телевізійну вежу, в двох третинах висоти якої передова радянська технологія з властивою собі безтурботністю причепила ресторан у вигляді примітивного літаючого блюдця.
А щоб не було ніяких сумнівів – воно ще й крутилося навколо власної осі.
- Вам чого, чоловіки?
Баба в фартуху та чепчику окинула нас нелюб'язним поглядом з-за укріплень своєї стійки-фортеці. Ліванєнко, питаючи, поглянув на мене.
- Та ми б коньячку випили, девушка! – з ентузіазмом випалив я на хвилі несподівано покращеної російської мови та алкоголю, який шумів в голові вже два дні.
- Коньяку немає.
- В такому разі дайте віскі з колою, - погоджувально запропонував господар.
- Віскі в нас немає, а кола тільки тепла.
- А що ж тоді у вас є?
- Російський склад, - з кам'яним обличчям відповіла баба.
Ми обмінялися сконфуженими поглядами.
- А що ж це таке, га?
- Сто грамів і щось ще.
Леонід махнув рукою.
- Дайте два рази… Скільки?
- П'ятнадцять.
- Тисяч? Чого, карбованців?
Ліванєнко зовсім здурів. Навіть орієнтувався, що для такого місця це було б смішною ціною. Баба лише презирливо видула губи.
- Умовних одиниць, товариші.
Вправними рухами вона налила горілку до склянок, поставила на таці карафку та декілька тарілочок з заїдками. Ліванєнко відрахував, кинув на стійку зелені банкноти, я хотів взяти наше замовлення, тільки Леонід утримав мене рухом руки.
- Я візьму. Сам побачиш.
Ми пішли до столика. На так званому золотому поверсі не було майже нікого, пусто і тихо. Вся Москва підморгувала вогнями на кілька сотень метрів нижче, а понад нами ще майже чверть кілометра потужної будівлі, що підіймалася в небо…
І несподівано щось страшенно грюкнуло, конструкція висячого ресторану застогнала, а підлога втекла у мене з під ніг. Я впав на покриття підлоги, закриваючи голову руками: Господи! Відірвалося… Всі ми відірвалися…
Я злегка розкрив закриті з переляку очі. Ліванєнко йшов далі до вибраного місця, і все було, як і треба, нічого не сталося. Товста барменша на мене і не глянула. Я піднявся, обтрусив піджак і пішов за Леонідом, кожної миті очікуючи, що весь ресторан таки звалиться донизу.
- Тепер розумієш, чому я ніс, - без тіні усміху констатував білорус, подаючи мені склянку. – Ну, щоб здоров'я завжди було як треба.
Я вихилив горілку одним махом, відчуваючи, як всередині все досі трясеться.