- І часто воно… так? – промимрив я.
Ліванєнко знизав плечима.
- Механізм вже старий, виробився, тому перескакує на якорі. Разів з два-три за оберт…
Я глянув на панораму міста, намагаючись не думати про пустий простір під підлогою.
- Вам треба зрозуміти, Артуре: так у нас з усім. Якщо щось працює, того вже ніхто і не чіпає… В'їхати можна швидкоі високо, згори багато чого видно. Але ж люди і падають швидко, а внизу лише земля-матір, яка будь-кого прийме без винятку.
Я стримав запаморочення, приклав чоло до броньованої шиби і глянув вниз. Завжди в мене був страх висоти… але вперше в житті я почув, що це мене заводить.
- А можна тут… - проковтнув я слину, - вийти нагору? Ще вище?
Ліванєнко, зацікавлений, подивився на мене.
- А нащо вам то?
- Мрія з дитинства.
☭
Ми стояли на рваному вітром, закрижанілому технічному помості в кількох десятках метрів над дахом золотого поверху. Старий технік навіть не здивувався, коли Ліванєнко підійшов до нього, не моргнувши оком взяв десять доларів хабару і провів до клаустрофобського ліфту, потім відкив дверцята назовні. Тепер над нами, навкруги нас, була виключно холодна, ворожа пустка. Під нами… Мені робилося недобре від самої думки.
- І як воно, Артуре Вікторовичу?! Задоволені?! – заволав Леонід, перекрикуючи пориви вітру, що ніс колючий сніг.
- Ще ні! – крикнув я у відповідь. – Єдина річ, яку треба зробити, коли ми тут одні і на самій вершині!
- Горілки напитися! – розсміявся Ліванєнко, але ж я тільки покрутив головою.
Задрав пальто і сунув руку до ширінки.
☭
П'ять днів мого перебування минули, я й не помітив. Музеї, клуби, вілли, ресторани, басейни, автомобілі, магазини… Навіть полювання, на якому я змерз як цуцик, після чого напився як свиня.
- Артуре, залишайся на довше, - попросив мене Ліванєнко зі своєї лежанки. – Бо… уфф…
Я майже бачив, як ніжка маленької азіатки заглибилась йому між лопаткою та хребтом. Усміхнувся і покрутив головою.
- Ні. Я обіцяв сім'ї, що на Святвечір повернуся. І вже маю квиток.
Леонід довгу мить не відповідав, тільки якийсь м'яз спазматично дрижав у нього на чолі по мірі того, як дівчина мілкими крочками пересувалася до низу його спини. Нарешті буркнув, не відкриваючи очей:
- Залишайся… А я тобі сплачу літак. Новий Рік відсвяткуємо, приятелів запрошу…
- Завтра повертаюся, післязавтра буду вже в Варшаві.
Я примруживочі, насолоджуючись тайським масажем. І де я в другий раз щось подібне дістану, як не тут? Та ніде. І все ж вирішив, що повернуся.
- Аннушку свою хоч би і на цілий день тобі дам. Ну, товаришу? Таким подарунком приятелі не гордують…
Поперек відізвався хворобливим пульсуванням. П'ять днів… а я не вмів, не міг здобутися на те, щоб узяти будь-яку з приголомшливих жінок, яких мені на кожному кроці підсовував господар. Весь час перед очами в мене було обличчя Марти, яка безголосно прощалася зі мною, коли потяг вже рушав. "Кохаю тебе" – я дуже вже добре знав форму її вуст.
В останній час багато чого було між нами не так. Більшою частиною з моєї вини, якоюсь – з її… Але ж цей виїзд, розлука з сім'єю показали мені, як сильно я за всіма ними сумую. І зрозумів, що від повернення до них не відмовлюся.
Я витяг руку та полопав Ліванєнку по плечу.
- Дякую покірно, Леоніде. Не вважай це за зле, але не можу. Родина – це святе… Я вже і подарунки своїм купив. Повертаюся.
- От же дурак… Добре, нехай собі буде. Але повернешся літаком. Завтра ще цілий день побавимося, відпочинеш, а вранці мій водій завезе тебе до аеропорту.
- Дякую тобі, Леоніде.
- Не дякуй, пане поляче. В бізнесі розрахуємося…
- Що у вас в багажі, громадянине? Відкрийте.
Я тяжко зітхнув, підняв набиту валізу і поклав її на стіл. Митник очікуючи дивився на мене, коли я боровся з замком-блискавкою, нарешті відкинув кришку. Зверху усього, як проінструктував мене Ліванєнко, я поклав брудні шкарпетки та труси.
- Що при собі? – не уступав вусатий росіянин. – Пройдіть вбік, громадянине. Ми вас перевіримо.
Ну, курва, не вірю! Я перебрався на спеціально виділене місце, де колега вусатого вже натягував рукавички. На мене він подивився зі злобним задоволенням.
- По-перше, давайте паспорт… О. то пан є поляком. Витягніть все з кишень і покладіть на стіл. Скільки готівки ви декларували при в'їзді? Скільки у вас зараз?
Я скажено просопів, витягуючи гаманець. То ці підори побажають ще й в лапу!
- Руки піднесіть!
Я дивився, як він крутить навкруги мене примітивним металошукачем. Десь в околицях мого серця машинка забурчала.
- Я ж казав, все вийняти! Що у вас там, громадянине? Зараз підемо на особовий огляд…