- Та ні, це тільки… - я сунув руку до кишені. – Тільки авторучка.
Митник подивився на мене, зблід. Поправив формений кашкет, застібнув ґудзик сорочки.
- Діма, він чистий, - відізвався до колеги, не спускаючи з мене очей. – Пропускай.
- Та ти що… Ще ж валізу треба…
- Пропускайте, сержанте! – рявкнув той збираючи мої речі з металічної стійки. – А вас, товаришу, перепрошуємо за клопіт. Бажаємо приємного польоту.
Я забрав своє барахло, замкнув валізу. А він мені навіть допоміг з замком.
Це Росія, розумом її не осягнути.
☭
Коли я виходив з літака в аеропорту Окєнце, в мене склалося враження, що знаходжуся в тропіках. Блискавично стягнув шапку, розмотав шарф. Навіть рукавички зняв, хоча люди дивилися на мене, мов на ідіота. Але ж тепло було, що тут поробиш?!
По-панськи я взяв таксі, дав хороші чайові в злотих, наказуючи ще перед цим завезти мене до працюючого магазину з квітами. Купити букет троянд в Святвечір, о шістнадцятій вечора – це, скажу вам, завдання не з легких.
Нарешті мені це вдалося, а коли я вже здолав затягнути на наш третій поверх дві напхані подарунками валізи та з повними руками квітів, я відчув, що собою і справді задоволений. Натиснув кнопку дзвінка.
- Тато! Тато повернувся, мамо! Тато вже вдома! – крики Ярека наблизилися коридором, потім малий почав шарпатися з дверима, і йому-таки вдалося відкрити засув.
Він аж підскочив на порозі, кинувся на мене, потім почав хапати валізи. З своєї кімнати вискочила Ага, і тільки потім виглянула Марта – красива, з макіяжем, в червоному платті.
Я обійняв її, хотів поцілувати довго і з усім почуттям, але ж вона втекла від мене своїми вустами, лише швиденько притулилася. Квіти взяла, втішилася, показала Агаті. Потім відклала на поличку.
- Ну, врешті і ти тут. Ялинку довелося без тебе ставити і прибирати… Може хоч посуд на стіл допоможеш носити?
Я проковтнув гірку пігулку, заніс свій багаж до кімнати. Навіть не перевдягався, тільки хлюпнув в обличчя водою та помив руки, а потім взявся за домашні обов'язки. В кухні став біля дружини.
- Чому так пізно? – кинула Марта, не дивлячись на мене.
- Так літак летів.
- Ти ж повинен був повернутися потягом вранці, щоб бути на дванадцяту.
- Мій партнер налягав, не бажав мене відпустити. Поза тим, літак – це ж вигода: всього три години, а не цілу ніч волоктися в холоді.
- А-га.
- Мартусь, кохана…
Я хотів притулитися до неї ззаду, поцілувати в шию, але вона обернулася, відгородилася від мене полумиском з рибою.
- Тримай, віднеси.
Нарешті ми таки сіли до столу, заспівали "Бог народжується". Поламали та обмінялися об-латками всі побажали один одному як найбільше щастя. Тільки в мене склалося враження… я відчував… майже бачив, що щось не так. Бо ж видно, коли жінка дується, але намагається того не показати: все нібито в порядку, все нормально, як і повинно бути, але щось не так. Якась скалка, навколо якої наростає нарив, з'являється набряк та почервоніння. Такі речі колись приводили до гангрени, коли жили синіли та чорніли, а зараження ішло все ближче до серця…
Як тоді на фронті, зимою сорок четвертого. Люди плакали. Не дозволяли перев'язувати ран, щоб бачити, коли ті почнуть гноїтися. Якщо у кого була відвага, випалював вогнем. Якщо був героєм, то брав ремінь, сокиру та ішов за сарай. Зараження треба випалити, хвору кінцівку відрубати.
- Артуре, будь ласка?...
- Слухаю?
Я підняв очі над тарілкою, на якій порізаний на манюсінькі шматочки оселедець нагадував, скоріше, салат. Ех, під такого оселедчика і випити б годилося.
- Я питала, чи був би ти добрий виконувати свої обов'язки як голова цієї сім'ї. Діти чекають…
- Я вже не дитина, мамо! – образився Ярек.
- Так, так, - згодився я. – То що, подивимося, що там принесли нам святий Миколай та Дід Мороз?
- Звичайно!
Малий аж підскочив. Не знаю чому, але знову у мене склалося враження, що Марті щось не подобалося. Але ж це я так умовився з Ліванєнкою, що обов'язково скажу: Дід Мороз. В них це він подарунки приносив.
Протягом недовгої хвильки тоді, під ялинкою, в мене ще була надія, що все буде добре.
Те, що Ярек ошаліє, коли відкриє свій пакунок, було ясно на всі сто. Подарунок для Аги я теж вибрав такий, щоб в неї відпала щелепа. Але ж коли Марта дійшла до свого пакуночка…
- Веселих Свят, кохана.
Я поцілував жінку в щоку, коли вона відкрила лаковану коробочку і побачила, що всередині.
- Артуре, але ж це…
- Що там в тебе, мамо? Покажи! – Ага скочила, ніби зацікавлена сарна. – Ой-ой, та це ж хіба…
- Я так і сподівався, що сподобається. Тобі ж подобається, правда? – глянув я жінці в очі.