- Артуре, це дуже багацько.
Коли вона просто закрила коробочку, я не міг повірити в те, що це відбувається насправді. Ага протягнула руку, бажаючи знову відкрити кришечку.
- Мамо, ну покажи!
- Потім, Агусь, потім. – Марта труснула своїми рудими локонами. Її обличчя не виражало нічого. – А як тобі подобається подарунок, коханий?
- Дуже, - збрехав я, крутячи на зап'ясті новенький електронний "касіо" з малесенькими клавішами та тисячею функцій. На щастя я не надів отриману від Ліванєнки, запаковану в сірий папір "славу", яка зараз лежала на самому дні валізи.
☭
З різдвяної всеношної ми повернулися, як і завжди, змучені та змерзлі. Оскільки Святвечір вже минув, то випили по чарочці для куражу, потім діти пішли спати. Я взяв до рук лаковану коробочку, яка лежала так, як Марта її відклала.
- Тобі не подобається, - ствердив я.
- Ні, Артуре, то не те. Просто…
- Що просто? – подивився я на Марту. – Або тобі подобається, або ж ні.
Вона зітхнула, взяла коробочку у мене. Відкрила і ще раз погледіла на важке від золота кольє.
- То ж мусило коштувати саженних грошей. А ми ж тепер рахуємо кожен гріш, бо будуємо будинок. Чи не міг ти в мене спитати? Ти повинен був в мене спитати.
У мене відібрало мову.
- Питати – в тебе? Про подарунок під ялинку? Ти хіба жартуєш. Для того, щоб ти сказала "ні"?
- Тоді, якщо ти знаєш, що я сказала б "ні", то не треба було і купувати. Логічно ж, так?
- Мартусь, ну прошу тебе…
Я хотів притулити її, але ж вона стряхнула мою руку.
- Артуре, не зараз. Ми ж розмовляємо, а тобі тільки б…
- Що мені тільки б? – відсунувся я. – Я не бачив тебе цілий тиждень! Цілий тиждень тебе не бачив, а навкруги мене було стільки жінок, що…
Я замовк. Марта дивно подивилася на мене.
- Яких жінок?
- Марта, там все… інакше, - почав поясняти я. – То є Москва, там жінки такі… Там все інше.
- Краще?
- Ні, чому ж… Ну ти що, кохана? Звідки такі думки?
- Ти сам мені кажеш, що там був цілий тиждень. Це ти хотів туди їхати, а раз вже хотів повернутися пізніше, то тобі, напевне, там подобалося. І несподівано привозиш мені золоте кольє, і ще говориш про жінок! Ти вважаєш, нібито мене можна купити, як дешеву дівку?
- Що? – здурів я.
- Ти кажеш, що там є жінки, і що там краще, і відразу ж даєш мені… ось це! – тряхнула вона коробочкою. – Зізнайся і не наважуйся брехати, зі скількома ти там спав?
- З жодною, - відповів я згідно з правдою.
Тільки Марта зрозуміла мою посмішку не так, як була повинна, бо почервоніла.
- Брешеш мені в живі очі, та ще й смієшся наді мною! Артуре… то… ти… ми…
- Марто, послухай…
Та тільки тряхнула головою.
- Не бажаю. Не хочу тебе слухати, не хочу про це розмовляти. Це ж… Зроби з цим, що забажаєш. Я ж цього не візьму.
Вона встала і рушила до дверей.
- Гей, ти куди ідеш?
- Почистити зуби і спати.
Марта грюкнула дверима в туалет, відкрила воду на всю котушку.
Я ж впав назад, на ліжко. Простягнув руку і вийняв золоте кольє, яке коштувало стільки, що… я б і сам підставив за нього зад.
Кожний має свою ціну. Кожен теж має і власну вартість, менше за яку не повинен продаватися.
Мені пригадаласяголова Аннушки, яка піднімалася та опадала, її виставлені сіднички і стирчачі перса. А потім всі інші жінки останнього тижня, яких я міг мати – але ж відкинув, керуючись дурним переконанням, що відмова від них там дасть мені щастя тут. Що хтось утішиться, побачивши мене…
Вдячність – то така собача хвороба
… а тим часом виявляється, що? Що гівно! Ори, чоловіче, заробляй на дім, на утримання для них усіх, привозь подарунки, тільки не думай, нібито заслуговуєш доброго слова, що вже казати про хвилинку близькості. І вже напевне не тілесної.
В житті є дві категорії речей. Одна – це те, яких ти заслужив. Друга – це все те, що ти взяв собі сам.
Холера.
Треба було залишитися.
Треба було залишитися.
V АКТ
Друга половина дев'яностих років
Я і насправді не знаю, що ти маєш на увазі
Марта поглянула на мене дико, пирхнула і одвернулася спиною, повертаючись до процесу накладання перебільшеної кількості туші. Щіточка смикала вії, засипаючи сніжно-білу умивалку чорними грудками.
- Що я маю на увазі? А як ти вважаєш, що я маю на увазі?
Я стояв біля свого люстра, закінчуючи пов'язувати краватку. Злегка шорсткий, м'ясистий шовк виглядав та зав'язувався зовсім інакше, ніж дешеві вироби, які носили мої колеги. Недарма я їздив по нього аж до Мілану.
- Уявлення не маю, доки мені не скажеш.