- Ну тоді може подумай. – Вона закрутила туш так сильно, що, мабуть, зірвала гвинт. – Раз в житті подумай про когось, окрім себе самого.
- Марта, кохана…
Я протягнув руку, щоб погладити її по плечу. Це завжди найкраща тактика: виступити з пропозицією примирення на самому початку, по мірі можливостей перепросити за щось несуттєве. А потім вже можна домагатися перепросин для себе і бути тим, хто першим протягнув руку.
На жаль, вона вже знала мене, тому лише відсахнулася:
- Перестань! Перестань і не міняй теми! Ти добре знаєш, про що йде мені річ.
- Не знаю, - сухо кинув я. – Не знаю, якщо ти тільки мені не розповіси.
Я вийшов з ванної кімнати, хряснувши дверима. Не хотілося хряскати, але так воно вийшло. Взагалі то я навіть був задоволений, що так воно вийшло; хай знає, що я не дозволю залізти собі на шию. В кінці кінців, хтось повинен на це заробляти.
- Ярек, ми йдемо, ворушись! – гаркнув я на малого, який ще й досі марудився зі сніданком. – В тебе є намір піти до школи?
Той гордо подивився на мене.
- Так, а що?
- Бо мій батько мене так нізащо не випустив би з дому. – Я лише ковтнув кави, обпікаючи собі язика. – Марш до своєї кімнати і перевдягайся.
- Та-аату-уу! Тату, це ще чому-уу?...
Ох, це завжди доводило мне до шалю. Цей його скигливо-претензійний, гівнярський тон.
- Бо не підеш до школи як… ніби якийсь наркоман! – наскочив я на нього. – Що це таке, патли довгі, як у якогось безхатченка? Штани протерті?! Може ти ще й пити почнеш невдовзі?
- Дай йому спокій і не кричи на дитину. – Марта, що зайшла на кухню, ніяк не могла пропустити нагоди, щоб було не по-моєму. – Пішли, Ярусь, сьогодні я тебе відвезу.
На кухні я залишився наодинці, розлючений і принижений. Моя власна дитина… Ніби якийсь злочинець!
Але, принаймні, він поки що вчиться. Поки що ходить до школи.
Так, це правда, - обізвався я до простору. – Принаймні вчиться… Агата напевне вже не повернеться до навчання, ніколи не напише тієї дисертації.
Напевно не повернеться. Бо ж як можна вчитися, якщо хтось зо дня на день спить до обіду?...
Я роздивився по кухні, перевіряючи, чи в величезному приміщенні знайдеться ще щось поїсти. Заглянув до дводверного холодильника, витягнув вчорашній хліб з ємності, але потім роздумав. До дупи з цим, в місті поїм.
А може б взяти її в цупкі шори. Наприклад, не давати їй гроші.
Так, це б допомогло. Але ж вона все рівно буде те робити.
Я взяв з полички ключі, збіг по сходах до гаражу. Пікнув пультом, одночасно стукнувши рукою по кнопці підйому гаражної брами. Сніп світла пробив напівтемряву, відбився від перлової, червоної фарби новенького "мерседеса".
- Довго це не продовжиться, - буркнув я, сідаючи за кермо. – Незабаром я все тут укладу.
Знаю.
Офіс компанії потихеньку почав приймати той вигляд, який Москаль собі запланував. Пластикові затемнені вікна, нові двері, порядний фасад. Ще тільки ті чортові залишки старих механічних цехів лякали позаду, там, де ще й досі трималися залишки фірм та фірмочок, що залишилися після розвалу колишнього комбінату.
Старі робітники, фрезерувальники та слюсарі, ветерани токарних чи металообробнихстанків, вперто, до усраної смерті, зубами та нігтями тримались за єдиний виучений фах, ціною здоров'я та добробуту власних родин відмовляючи будь-якої реструктуризації працевлаштування чи хоч перекваліфікації. Ці люди мріяли про утопійний світ ідеалів та закликів, суспільну працю заради кращого завтра, про будівництво якоїсь не окресленої "нової Польщі", про пенсійну систему та загальну медицину… і затрималися в розвиткові мислення на вісімдесят дев'ятому році.
А весь світ пішов далі.
Значно далі.
Я поставив мерса на виділеному місці, охоронник віддав салют, але якось мляво. Страшно багато було ще тих дідів з попередніх працівників, вусатих служак, дармоїдів на ставках.
Всіх розстріляти.
На фірмі знову пахло якоюсь дивною, гумовою хімією, яку кустарним чином варили в нещодавно орендованому цеху F. З цієї причини навіть з'явилася якась проблема с технікою безпеки, на голову нам звалилась інспекція, яка почала доводити, нібито в нас немає сертифікатів охорони середовища чи чогось подібного.
Нічого такого, щоб гроші не були у змозі вирішити.
- День добрий, пане генеральний! – Блондиночка з прийомної усміхалася. До речі, дупа файна. Треба її буде якось незабаром підвищити та посадити до свого секретаріату.
- Пошта для пана генерального вже чекає… Ага, і ще є той пан, ну…
Я підійшов до стійки, нахилився до дівчини і підморгнув їй. Колір бюстгальтера теж був нічого.
- Так? Якийсь таємничий незнайомець?