Лялечка почервоніла, але ж очей не опустила.
- Ні, ой-ой, забула… Пан Войчех! Войчех Зажицький! Чекає у пана генерального в кабінеті.
Я спохмурнів. Чого чого, але цього мені ще бракувало. Не було часу колись іншим разом прилізти.
Так я і знав, що воно таким чином скінчиться.
- Може і так, - тихо прошепотів я, йдучи пустим коридором. – А міг і відпустити.
Такі, як він, не відпускають.
- Войтеку, скільки літ! – Я широко розставив руки, щоб привітати приятеля з давніх часів. Він дещо поповнів, але ж по костюму було видно, що ведеться йому добре. - І як там воно у тебе, розбійнику старий?
- Привіт, Артуре, - кисло посміхнувся той. – Нам треба поговорити.
- Марленочко, дві кавки попросимо… Такі, з почуттям.
- Що скажете, пане генеральний.
Марлена, з високо начесаним русявим волоссям, в чоботах-козаках по коліно,виглядала просто фантастично. Я вже тішився миттю, коли вона нахилиться, щоб поставити філіжанки на низькому столикові у моїм кабінеті.
- Проходь, Войтек, до мене, проходь.
Я пропустив його вперед.
Кабінет пахнув доброю, міцною кавою, західними цигарками та деревним тонами алкоголю, що просочувалися крізь пробки пляшок в невеликому барі.
- О-о, бачу, Артуре, що ти непогано собі радиш. Трахаєш її?
Він показав великим пальцем в напрямку секретаріату, коли я вже закрив двері.
Я широко розсівся в чорному, шкіряному фотелі. М'які підлокітники мали злегка слизьку фактуру, яка дуже приємно асоціювалася з високими, блискучими козаками, які я часом просив Марлену надівати, коли ми їхали у відрядження.
- А що, ти б теж хотів? Краще розповідай, що там у тебе.
Войтек нахилився до мене, значуще подивився.
- Ти знаєш, що у мене. Досконало знаєш, що у мене.
Він знає. Приходить з конкретною метою.
- Ну-у, звідки ж мені знати? – Я зробив здивовану міну. –Чув, що ти закрутив той бізнес в Познані.Навіть в телевізорі було, бачив тебе з пару разів.
Він зневажливо махнув рукою, видув губи.
- Гієни. Нема про що й казати. Що в тебе?
- Так, стара біда…
- Не пизди, Артуре, - голос його перейшов до отруєного шепоту. – Грошва з тебе аж ллється. Окрім того, ми обидва знаємо, що ти всадив мене на міну з тими німцями.
Моє обличчя було маскою абсолютної, ідеальної, дитячої невинності.
- Я?...
- Через тебе я викинув на вітер купу грошви. Я викинув, а ти від судового виконавця одержав мій бізнес.
- Ну, розумієш, так вийшло. Я не знав, що то було твоє… Серйозно?
Увійшла Марлена, колишучи стегнами і променисто всміхаючись. Коли виходила, Заржицький не міг не подивитись за нею…
Він і досі про неї думає. В якомусь сенсі, річ йде саме про неї.
- Якщо бажаєш, я тобі її позичу, - промовив я, дивлячись у вікно. – На пару тижнів. Тільки ти і вона в будь-якому готелі, на твій вибір. Бажаєш?
Той на хвильку замислився.
- Не пизди, Артуре. Я хочу свої гроші назад.
Я дещо занервував. Рука інстинктивно направилась до внутрішньої кишені.
- Які ще гроші? Ти про що?...
- Ти прекрасно знаєш, які гроші. – Він безцеремонно розвалився на канапі. – Приватизація підприємства. Ти ж пам'ятаєш, правда? Не забув хіба?
Він не уступить. Не цим разом.
- Ні, не забув. Не забув і те, що угода була списана на моє ім'я, - я жорстко подивився на нього.
- Тааак… угода, маєш рацію. Але ж крім того буле ще й усні домовленості.
Визнаю, що мені зробилося не по собі. Войтек був не тим типом, хто згадував би про таі речі без причини і відповідних роздумів.
Блефує. Слово – то порох і пил. Тільки написане воно набирає сили.
- Ну, мало ми про що говорили… А ти все те записував на плівку, правда?
- А як же. – Він злісно посміхнувся, витягнув з кишені міні касету. – Держи, прослухай по свободі. Є там і це, і багато інших речей… Я ж не повинен тобі казати, що це не оригінал.
- Звісно. Чого ти бажаєш?
- Моїх грошей плюс, скажімо, п'ятдесят відсотків в рамках користування позичкою та компенсації.
Я замислився.
Приватизація була найкращою річчю, яка могла статися в нинішній кон'юнктурі. Наш чудовий уряд прийняв геніальне рішення, що раптом, з дня на день, все йде з молотка. Буквально все! За стільки, скільки хто завгодно побажає дати. Частину спілок було просто продано, частину перетворили на акціонерні і вивели на біржу, щоб їх добив вільний ринок.
А у нас стрімко задіяли профспілки.
Кількість акцій була порахована за кількістю персоналу, при чому члени спілки одержали право першості купівлі. Засада робітничої спілки все ще жива… Так що достатньо було домовитися з кожним окремо і задіяти за принципом конвеєра кілька нотаріусів.