- Принаймні, гумору в тебе не відняти, так що погано бути не може! Сідай, сідай… Квасу не бажаєш?
- Давай.
Він закрутився, перехопив когось з обслуги. Буяновський мав кебу: вже якийсь час він допетрав, що я приїжджаю до нього не тільки у справах, але ж і щось купую. Від раннього літа до кожної великовантажної машини, що возила для нього контрабанду, підкидали, окрім дівчат, що їхали зі Сходу, якусь безплатну дрібницю для мене: чи то банку ікри, чи то упаковку українського пива…
Напій у високій склянці, що злегка мусував і, мов бурштин, просвічував, приємно коїв нерви. Буяновський почекав, доки я насичусь смаком, почастував також контрабандною сигаретою, яку він витяг з-за пазухи. Тільки потім відкинувся в кріслі.
- Як я можу тобі допомогти?
- Треба бабло. – Я видмухнув хмарку диму. – Скільки ти можеш позичити?
- На коли?
- На зараз. Найпізніше, протягом тижня.
- Трохи знайдеться… Скільки, питаю?
- Все.
Він уважно глянув на мене, значуще постукав по вуху пальцем. Я кивнув: звісно ж, нас на сто відсотків записують, з будинку напроти. Буяновський скривився, намалював пальцем цифру на столі. Так, про третину грошей, потрібних на сплату Войтека можна було вже не турбуватися.
- Беру. Віддаю, як тільки зможу, найпізніше – за рік. До цього часу третина моїх зисків вантажівок іде тобі.
- Половина.
- Не будь таким жадібним, Хеню. Третина це і так багато.
- Хай буде, - погодився Буяновський. – Гроші до четверга. Сам забереш чи надішлеш якусь довірену особу?
Я погасив сигарету і допив квас.
- Немає в мене довірених. – Потім подав йому руку на прощання. – Як зможеш раніше, то давай раніше.
- Зрозуміло, Артуре Вікторовичу.
Я завмер. Уважно подивився на Буяна, але його переоране шрамами, немолоде обличчя, як і завжди, було непроникною маскою.
- Так тебе називають на сході. – Він знизав плечима в рамках пояснення. – Ніхто там інакше про тебе не говорить. А що, тобі це заважає?
Зовсім навпаки.
☭
Під ділянку Невяровського на Прушкуві я заїхав пізно ввечері. На мене мали чекати, тому й чекали… Але ж хто заважає хлопцям з іншого боку Варшави трохи побавитися, чи ні?
Ствол вкороченого автомату значуще постукав у вікно. Я опустив шибку, щоб одягнений в чорне паяц випадково не подряпав її плам'ягасником.
- Мабуть пан загубився, - на мене повіяв інтенсивний запах м'яти. – Тут приватна власність.
- На державну ніяк не виглядає.
Такої відповіді він хіба не очікував, бо стрелив очима в бік. Але ж відразу його щелепи швидко почали рухатися, плямкаючи жувальною гумою, що оброблялася корінними зубами.
- Що везете в багажникові? – показав він пальцем.
Кулек, що сидів поряд зі мною, неспокійно поворушився. Я узяв його заради профілактики, заради поваги… ну і щоб не було такого, ніби я приїхав сам. Якщо Невяр вирішить мене стукнути, то в нього, принаймні, з'явиться клопіт: замість однієї машини йому прийдеться вислати в ліс дві, бо Кульський хлопець не маленький. Вдвох до одного багажника не вмістимося.
Я вихилився у віконце.
- Відкривай, посіпако. Невяр на мене чекає.
Охоронник захлинувся матюками, але я тільки натиснув кнопку, шибка піднялася знову до гори, відсікаючи мене від його промов.
Так ми хвильку стояли на включеному двигуні, потім брама здригнуласяі поволі почала відчинятися.
- Уфф, шефе… - Кульський витер піт з чола. – Вдалося.
Ми вкотилися на забрукований під'їзд, супроводжувані уважними поглядами людей, що стояли поміж деревами. Вони й не намагалися приховувати те, що в них є зброя. Якби мене тут пристукнули, ніхто про це б і не дізнався. Огорожа висотою вище за два метри ефективно загороджувала місцевість навколо вілли від зовнішнього світу, підтверджуючи неформальну екстериторіальність лігва Невяровського.
Коли в останній раз до нього вдерлися антитерористи, хазяїн пив чай. Не звертаючи уваги на націлену в нього зброю, він культурно спитав людей в балаклавах про дві речі: чи є в них прокурорський наказ і хто заплатить за вибите вікно. Отримавши нуль відповідей на обидва питання, подібно, він сказав, що у нього немає на них часу, бо власне виїжджає на роботу. І вийшов.
Коли повернувся ввечері, на нього, начебто, чекав лист з перепросинами від віце-міністра.
Я припаркувався біля самого входу і приказав Кулекові:
- Сидіть тут, Кульський, і не висідайте. На зачіпки не реагуйте, нічого не говоріть.
Кулек енергійно закивав головою. Він мені подобався, бо хлопець не ставив зайвих питань і мав тяжку лапу, тому ідеально годився на крайнього у гольових ситуаціях. Крім того, я знав його вже настільки, що, принаймні частково, міг йому довіритися; решта хлопців, як Сивий чи Бабриш, мали свої призначені функції, а от Кулек становив підкріплення для мене.