Їх центральний представник, той, що відкрив двері, запитально подивився на старого. Він взяв валізку і рушив за мною. Ні в якій мірі він не ховався з тим, що за паском у нього зброя, мене ж пустив передом.
Петляючи поміж машинами, я довів чеха до мого мерса. Кулек хотів висісти, але той відразу ж сягнув по пістолет, тому я показав водієві: залишайся в середині. Руками, що злегка трусились, я відкрив багажник, жестом показав дві чорні торби.
Пепік витяг з кишені ліхтарик, засвітив і безцеремонно розкрив замки.
Я відвернув голову, але цю картинку і так випалило мені під повіками. Холодний блиск оксидованої до чорного сталі, дерев'яні обкладинки передніх кріплень, складені трубчасті приклади… Карбовані продовгуваті рогалики обійм перемішані з ящичками, на яких зеленою фарбою означено тип та кількість набоїв.
- В порядку, пане Артуре.
Пепік подав мені валізку, сам витяг з багажника товар.
- Добре, тоді зараз телефон, - я витяг з кишені сотовий.
- Який ще телефон? – занепокоївся чех.
- Телефон, - повторив я,набираючи номер Невяра. – Щоб потім не було, буцімто щось не так.
Довгий час я чекав, слухаючи мірне дзижчання сигналу. Пепік дивився на мене якось так дивно, якби трохи недовірливо.
- Спить пан Невяровський, пане Артуре. – Він знизав плечима. – Нічого, о'кей. Товар за гроші, все о'кей?
Я знову набрав номер. Почекаємо. Подзвоню ще раз.
Невяр взяв слухавку тільки за четвертим разом. Заспаний, ледь розуміючи, що коїться, але ж слухавку узяв.
- Гроші в мене, товар віддав, - буркнув я в слухавку. – Повертаюсь.
Невяровський, по-моєму, сів на ліжку, я майже чув, як він протер обличчя долонею.
- Москаль.. Тобі що, робити нема чого, як тільки докладати татусеві?
- Товар віддав, взяв готівку, - повторив я. – Чехи задоволені.
В телефоні щось зашкребло.
- Вони бачать, що ти до мене дзвониш? Чують, що ти сказав?
- Ну… так.
Я подивився на пепіка, який дивився на мене якось дивно, якось так скоса.
- Курва, недобре. Що ж, збирайся і вертайся.
Клацнув сигнал відбою. Я сховав телефон, протягнув чехові руку на прощання.
- До побачення. Перед нами ще шмат дороги.
- Пане Артуре, нащо спішити? – Пепічек всміхнувся, але його очі блиснули винятково недобрим чином. – Тут номер хороші. Ніч переспати, ранок вернутися. Спокійно.
І тут до мене дійшло, що ми, власне, повинні поспішати. При чому, сильно.
- Висідайте! – кинув я Кулекові, одночасно дивлячись за чехом, що ішов до мотелю. – І пильнуй мені це як ока в голові!
Злегка дезорієнтований Кульський подивився на несесер, який я сунув йому в руки. Він хотів про щось запитати, але я вже хлопнув дверима зі сторони водія, підсунув крісло поближче і виставив дзеркальце.
Ледве він встиг оббігти машину довкола і вскочити на пасажирське місце, коли я різкостартував, викидаючи з-під задніх коліс струмінь гравію. Навіть не дивлячись в бік, я вискочив на трасу.
З ревінням двигуна, що працював на повну котушку, ми полетіли в напрямку Варшави.
- Шефе, та що…
- Відкрийте валізку, - проінструктував я його, переходячи на найвищу швидкість і майже вминаючи все більш переляканого Кульського в шкіряне крісло. – Витаскуйте гроші і розпихуйте по сховках.
- Шефе, але ж то…
- Без питань! Сука блядь! Виконуй наказ! – рикнув я.
Кулек скулився, тремтячими руками, пачка за пачкою, він почав витягати гроші і сувати їх під оббивку дверей. Я помітив, що він впихає вже через силу, тому шарпнув його за плече, посукав по голові.
- Назад, Кульський. В сидіння.
З сопінням і стогонами, немаленький Кулек переповз понад підлокітником назад. Якусь хвильку я бачив його ноги, які бовталися у повітрі, в кінці він зайняв вертикальну позицію. Жалісно бурмочучи, він взявся за заповнення інших схованок, якими був нашпигований мій мерс.
- Все, шефе…
- Залишайтесь там, - кинув я через плече.
Автомобіль летів через пустоту ночі, адреналін поволі виходив з мене. Мозок починав мислити в категоріях логіки, а не емоцій… Я дещо розслабився, поправився на занадто висунутому сидінні, потім взявся за регулювання висоти спинки і сидіння. Чортова західна електроніка.
Лічильник поволі показував все нові цифірки кілометрів, які проїжджали колеса. Час від часу ми минали їдучі назустріч нам тіри з величезною кількістю передніх фар. Часом ми пригальмовували, а потім я давав газу, об'їжджаючи конвої, які зі швидкістю слимака тягнулися в напрямкові Варшави. Більше всього часу втрачаєш за такими гальмами.
- Курва, а той дебіл що… - буркнув я, побачивши в дзеркальці зворотного руху дві сліпуче яскраві крапки дальнього світла. Я натиснув на гальма і пригальмував, щоб як найширше пропустити ідіота, що летів ніччю х такою швидкістю. Фари росли на очах.