Свою помилку я зрозумів на декілька безцінних секунд запізно.
- Кулек, тримайся! – крикнув я, бажаючи відбитися на середину траси і заблокувати машину що гналася за нами, але не встигнув.
Автомобіль порівнявся з нами, пригальмував і шарпнув вправо, стукнувши мене серединою борту в переднє крило. Я спробував контролювати рух кермом, але задом закинуло раз і другий, колеса втратили зчеплюваність. Дорога стала до нас боком… а потім весь світ раптом закрутився, як на каруселі.
Не було ні гуку, ні тріску, нічого, окрім луни першого зіткнення. Все відбувалося в повній тиші, а я бачив тільки вируючі довкола червоні та білі світла, полоси на асфальті та залізний бар'єр, що зближався під незвичайним кутом, а потім зник.
Знову щось шарпнуло, я вдарив головою в передню шибу, яка посипалася тисячами гострих зірок, що різали шкіру. Ще половина оберту – і різкий удар об землю вибив мені дихання з грудей.
Було чорно, тільки десь зовні, за розбитою машиною, наляканим жовтим світлом миготіли аварійні вогні.
Пахло паленою ізоляцією, пилом і бензином, в повітрі висіла сива імла… А може і не імла, може мені це тільки здавалося?
Я підняв закривавлену руку, зі здивуванням констатуючи, що бачу подвійно. Розирнувся, а точніше повернув головою, не до кінця реєструючи реальність, що оточувала мене. В голові калатала остання логічна думка: втікати!
Я намацав ключики, спробував запустити двигун, але ж – о, диво! – він не запустився. Може бензин скінчився, раз так пахне?...
Хтось з'явився біля машини, посвітив мені в очі. Я почув голоси, але слів не розрізняв… Потім затріщали вирвані двері. Чиїсь руки витягли мене з розвалини, виволокли на мокру, холодну траву.
- …?! – Наді мною виросло обличчя,яке ворушило губами. - …!
Я тільки заморгав, не знаючи, дивлюсь я уверх чи вниз. В черепушці все ще вирувало і крутилося, в роті все ще був гук аварії.
- …де гроші, поляк?!
- Я не… поляк… - ледь виговорив я.
До першого пепіка підійшов другий – той, що відкривав двері в мотелі. Він викинув на траву пусту валізку. Показав на автомобіль, покрутив головою і знизав плечима.
- Де? – повторив чех.
Світ повільно пригальмовував, до мене повернулася свідомість того, що сталося, потім повернулася послідовність попередніх подій.
- В мене немає. – Я поперхнувся чимось, відкашлявся. – Не маю їх… До рову викинув.
Пепік завмер, потім через його вусате обличчя пропливла ціла палітра емоцій, від люті до недовір'я і навіть жаху. Він подивився у напрямку розбитої машини, в якій знову колупався його приятель, що намагався протиснутися повз з нерухомого Кулека, що стирчав на задньому сидінні.
- Де гроші, пане Артуре?
Він тряхнув мною, визиваючи хвилю болю у пораненій шиї.
- В мене… їх… немає…
Він кинув мене на землю, відійшов у люті. Я лежав так, і ледь міг порушити рукою чи ногою доки вони обидва нахилилися наді мною, підхопили і безцеремонно потягли до лісу.
Я бачив тільки власні ноги, які проорювали борозни в лісовій підстилці та чіплялись за лежачі гілки. Кілька разів ми зупинялися, чехи перекидалися репліками мовою, якої я не знав, повертали і йшли далі. В кінці кінців мене кинули на землю, мов лантух картоплі. Почали зривати одяг. Проникливий холод лизнув моє голе тіло.
- Пан поляк… - рикнув крізь стиснуті зуби пепік, коли вони удвох підняли мене і поставили під деревом. Другий почав зв'язувати дротом закладені за стовбур руки. – Де гроші є? Де?
- В дупі.. – простогнав я, а він з короткого замаху вдарив мене в живіт.
- Де? – підняв мою голову за волосся, знехотя врізав мені в зуби, потім поправив у вухо. – Пан поляк все одно ж скаже.
- Гівно там…
☭
Я сказав. Звичайно ж сказав. У кожного і власні межі, а наближення до них, то тільки питання часу та опірності на біль.
Я вже не впевнений, що вони мені говорили. Все злилося в одне ціле, питання, що повторювалися, і удари затерли відчуття часу. Був лише я, біль та питання, що вигукувались прямо в обличчя.
Доки в кінці мене поплескали по щоці, один з них посміхнувся, покачав головою… а потім збив в мою сторону горбик мурашника, що знаходився на відстані може в пару кроків. Не для того, щоб з якоюсь злістю в очах, чи щоб справити мені біль – тільки так просто. Бо чому б і ні?
У мене забрали одяг і пішли, залишаючи мене посеред лісу.
А я просто висів собі, чуючи, як мурашки починають лазити пальцями стоп, потім піднімаються все вище, лоскочучи волоски на кістках та литках. Уколи болю від їхніх укусів ледь відчувалися, в голові в мене була пустка. Я думав про усе, а скоріше – ні про що. Холод був пронизливий, більше за всіх мерзли зв'язані зап'ястя та пальці.