Холодно. Одяг. Піджак.
Авторучка в кишені.
Я шарпнувся у проволоці, чуючи наростаючу в грудях дику паніку. Забрали! Забрали її!... Автомобіль, товар, гроші, мертвий Кулек на задньому сидінні, все це зараз не бралося до рахунку! Забрали мою авторучку!
Дріт врізався в тіло, я почув, як по пальцях стікає кров. З кожною хвилею я втрачав тепло і сили… Але ж у тих довбаних пепиків була моя авторучка! Засрані, вусаті виродки залишили мене в лісі, як першого зустрічного! "Пан поляк"…
Я напружив м'язи и рвонув руками, бажаючи послабити дроти. Біль був страшний, коли я, шматок за шматком, методично розсував долоні, розрізаючи тіло до крові. Але я не мислив про те, бо мою свідомість заливала хвилями льодового переляку одна-єдина думка.
Авторучка.
Ось-ось мені майже вдалося – коли дріт завернувся та затиснувся на сердечному пальці. Я почув несподіваний опір: обручка! Холерна обручка, за яку зачепилася петля! Я потягнув раз, другий, але все трималося міцно, врізаючись точно під суглоб.
Я рвонувся, мов шалений, тільки не було шансів, щоб дріт пустив.
Усвідомленість кінця наплила заспокійливою хвилею, розливаючись по душі колами холоду.
Я декілька раз глибоко вдихнув, заплющив очі і рвонув з усієї сили.
Впав я головою вперед, ледь встигнувши захистити обличчя передпліччям. Тремтячи усім тілом, почав підтягувати під себе лікті та коліна, щоб піднятися на карачки… Подивився на кривавий обрубок пальця, потім встав і, хитаючись, поволікся через темний, холодний ліс.
Кудись в цю сторону пішли чехи, виходить, дорога повинна знаходитися у цьому напрямкові.
Проїжджаюча вантажівка на хвильку освітила простір між деревами, а потім знову все занурилося чорну, зимну темінь. Я звернув дещо вбік, пручи, мов божевільний, до рятівної смуги асфальту.
Дерева кидались на мене и шмагали гілками по голих ногах та обличчю, я намагався затулятися руками, але страшний біль, що повертався разом з поновленням кровообігу, не дозволяв підняти їх вище, ніж до плечей. На самий кінець, земля убігла в мене з-під ніг, коли я впав до меліораційного рову. Ледь-ледь я виповз з нього на узбіччя.
Десь тут повинен стояти мій розбитий мерс… Але його не було, мабуть я повернув не туди десь в лісі та вийшов збоку. Кілька десятків метрів? Кілька сотень? А може це якась зовсім інша траса? Не було сенсу роздумувати, я мусив щось зробити, прийняти рішення – тому на хибив-трапив вибрав напрямок і пішов.
Зрідка проїжджаючі автомобілі сигналили мені та миготіли вогнями, коли я, хитаючись мов п'яний, намагався не впасти на дорогу. Один раз подмух тіра, що промчався поряд, закрутив мною, кинув назад до рову, але ж я виліз і чалапав далі. Я знав, що мушу йти.
Я мушу її повернути собі.
Нарешті я побачив мерседес, що стояв майже під стіною лісу. Нас викинуло майже на пару десятків метрів від траси, мабуть ми переверталися, втрачаючи по дорозі шматки кузову, розкидаючи скло і пластмасу, вгризаючись у дерн і вириваючи траву… В пориві сліпої надії я зірвався до бігу, доскочив до вікна і заглянув всередину.
Я спізнився. Всі тайники були вивернуті. Тільки мертвий Кульський лежав лялькою з ганчір'я на заднім сидінні, з головою, розколотою, наче горіх, на який наступили ногою.
В розпачу я підняв руки до неба, закрутився і впав на землю. Обличчя я сховав в долоні, опираючись спиною на холодний метал. Все пропало… Я вже повинен був заплакати, але думка знову шмагнула мене нічим батогом: авторучка!
З великим трудом я піднявся, пошкультигав в напрямку асфальту. Як тільки з'явились якісь вогні, я почав махати руками; автомобіль звільнив, але потім рявкнув клаксоном і прискорив, обминаючи мене дугою. Мене овіяло холодним повітрям, яке огорнуло моє тіло наче передсмертний саван.. В мене не було ніякого шансу дожити до ранку, в найкращому випадкові мене чекало переохолодження та шпиталь. Одежа після Кульського? Ні, вона ні до чого не надавалася…
Наступна машина, наступні відчайдушні розмахування і наступна поразка.Теж саме за третім разом. На четвертий я просто вискочив під капот легковика.
Машина зупинилася з амоком шин, але, не вспів я добігти до дверей, вона знову вирвалась вперед і втекла з-під руки.
- От, курва!...- продихав я крізь стиснуті зуби.
Поворот освітив ще один віблиск, щось над'їжджало. На цей раз мені повинно було вдатися.
Поволі, спокійно я улігся посередині проїжджої частини спиною до авто, що наближалося. Зчепив зуби, щоб не кричати від переляку. Аби тільки нього були достатньо довгі промені світла…