Я стояв і трусився від холоду, молячись Провидінню, щоб з усього щось вийшло. Холод землі проникав крізь босі стопи і всочувався в кров, охолоджуючи весь організм, я тремтів наполовину від холоду, наполовину – від надлишку адреналіну. Зуб не попадав на зуб, я весь час стискав і розтискав руки, які втратили чутливість. Ну вийди! Вийди ж…
Через кілька хвилин тривога виключилася, тоді я підійшов і пнув машину ще раз – визнаю, не без деякого задоволення. Сирена заричала, я знову сховався.
На цей раз запалилося світло в холі, в дверях з'явився заспаний, розпатланий пепічек. Він простяг перед собою пульт дистанційного керування, але добре вже експлуатований бусик, що стояв між ним та схованим під капотом його машини приймачем, мусив екранувати сигнал.
Чех невиразно виматюкався, підійшов ближче і тільки тоді натиснув на кнопку; тривога пискнула і замовкла, потім машина замиготіла фарами, показуючи, що вона готова до нової праці.
Тут я тебе і підловив.
Чех повернувся всередину, світло на посту адміністратора згасло. Я підкрався до машини пепиків, знову пнув в двері. Тривога завила, як навіжена, я ж помчався до входу, встав в тіні за стовпом.
Він мусив бути десь на половині сходів, напевно почув вий сирени, матюкнувся і завернув… запалилося світло… скрипнули двері…
Коли він протяг руку з пультом, я зайшов йому за спинуі з усієї сили бахнув його в тім'я витягнутим з "чінквеченто" домкратом.
То тільки в кіно буває, що людина падає, мов поцілена громом, від першого ж удару. Я був слабий та побитий, поза тим, в мене не було практики. Пепік скрутився, застогнав, схопися за голову, але я відразу ж вдарив знов, на цей раз в коліно Тип полетів на землю, а я підняв залізну довбню ще раз… і ще… і знову…
Тіло я відтягнув вбік, за ріг будівлі. Я не чекав, щоб перевірити: чи не бачив мене хтось, стягнув з пепіка взуття, короткі піжамні штани і закривавлену куртку з капюшоном. Коли я надягав її на себе, то відчув окрім гаманця ще щось. Я сунув руку за пазуху і намацав рукоятку невеликого пістолета.
Я знав, що зроблю далі.
Одягнений у речі чеха, я пройшов через хол, стискаючи в руках підголовник, який я спішно викрутив з крісла водія.
- Ну що, вдалося панові? – позіхнула нічна чергова.
- Так, дуже, - зовсім без сенсу відповів я, намагаючись прикрити перед нею закривавлене обличчя і не дуже кульгати.
Я піднявся на поверх, встав перед потрібними дверима. Карбована рукоятка пістолета ідеально лежала в долоні, нейтральний пластик з двох боків ізолював холодну, слизьку сталь. Якусь хвилю я ще подумав, може постукати чи просто увійти… В кінці кінців, я натиснув клямку.
- Vše je v pořádku? – заговорив тип, підносячись на лікті.
В перший момент він не впізнав мене в слабому світлі одиночної лампочки, потім його очі розширилися від здивування, він сунув руку під подушку, - але я вже закрив йому обличчя м'яким підголовником, з усіх сил притиснув ствол і натиснув на спусковий гачок.
Постріл, одночасно, був і набагато тихшим, і гучнішим, ніж я очікував. У вухах щось перескочило, зброя шарпнула і майже випала в мене з руки, гаряча гільза полетіла вбік, стукнула в двері. Кров бризнула на стінку та ліжко, у всі сторони полетіли білі лахміття губки.
- На землю, - рикнув я, цілячись в другого чеха, який тільки-но повернувся на своїй постілі, і зараз він дивився з подивом в ствол, який ще димив.
- Пан поляк, ні, не треба, пане… - простогнав той. – Я все, гроші, о'кей, товар, о'кей…
- Де мій одяг?
- Що?...
Я притиснув ще гарячий ствол йому до потилиці, пепік заскиглив.
- Одежа моя! – процідив я.
Вусань показав пальцем вбік, на стілець. Не спускаючи його з мушки, я перейшов на ту сторону, скинув з кучі вбрання випотрошений бумажник. Відсунув в сторону брюки з вивернутими карманами, взяв піджак.
Є.
Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами.
- Пан поляк, не треба.. – застогнав старий чех, коли я встав над ним, стискаючи в пальцях мою авторучку. Я хотів поправити захват на пістолеті, засичав від болю: це знов обізвався відірваний палець правої долоні.
Ondřej Kaplicky.
- Підіймайся, Ондржей, і ставай на коліна, - буркнув я, ховаючи авторучку і знову піднімаючи прострелений підголовник, який і досі димився…
- Ні, пан поляк, ні, ні, ні…
- На коліна. І молись.
Люди робляться напрочуд пасивними перед обличчям неминучого знищення.
Він встав з кроваті, зложив руки перед собою і почав щось шепотіти тремтячими вустами. Я знав, що нічого нерозумного він не зробить Йому теж було відомо, що я про це знаю.