Артур вже знав тут більшу частину товариства і дуже міцно працював,щоб пізнати решту. Поволі, спокійно, послідовно, наче короїд в корі дубу, вин вгризався в місцеву спільноту. Він вчив прізвища, титули, імена та по батькові. Він навіть завів спеціальний блокнот, в якому записував, кому і з якого приводу складати вітання і побажання: День Залізничника, Шляховика, Батька, Дядька, Командира батальйону, Працівника геодезичної служби, Свято Електрика, Жінок, Чоловіків, Державної Адміністрації, Металурга…
Для кожного у нього було добре слово. Завжди доступний за телефоном, неодмінно готовий допомогти. Його вітали на прийомах та заходах.
Як там казав Літванєнко: край був, може, і дужий, але ж шар вершків на ньому – тонкий.
Вийшли до предбанника, де кілька пар вовтузилося на лежаках. Котлицький штурхнув Артура ліктем в бік, показуючи на подригуюче клубище рук і ніг.
- Я теж колись так міг, еех… Тепер живіт заважає!
- Коханого тільця ніколи не забагато. – Артур покивав головою, подаючи співрозмовникові відкриту пляшку пива. - Ну то що, за перемогу?
Вони рвонули по ковтку, а потім побігли на двір. Босі п'яти забарабанили по покритому льодом помосту. Артур на півдороги ледь не звалився. В останню мить кинувся щупаком вбік і полетів головою вперед, пробив тонкий шар льодку і гупнув у зимову воду.
- Ха-а-а!!!
Він вискочив з-під води і побіг підтюпцем назад до берега. За ним щось грюкнуло та хлюпнуло, якби у воді вибухнула граната: то Котлицький пірнув "бомбочкою".
Вони вбігли назад до гарячого предбанника, чуючи, як по всьому тілу пече і тягне шкіра. Артур пирхнув, відтріпався, мов мокрий пес, одним ковтком випорожнив подану йому склянку. Подивився здивовано:
- Це ж вода! – рикнув він, а зібрання підтвердило сміхом.
Хтось протяг пляшку, подав огірка на загриз, підсунув жінку… Артур випив, загриз, поцілував.
Він присів на лаві, чуючи, як від змін температури голова ходить ходором. Надчутливість зубів дала про себе знати вперше за довгий час, всі пломби, спочатку перегріті, а потім різко охолоджені, відгукнулися пульсуючим болем. Він влив в себе ще горілки, щоб злагодити неприємне відчуття, але ж заморожений алкоголь тільки поглибив проблему.
Підійшов Котлицький, вже загорнутий у три халати.
- Говоріть, товаришу з Польщі, що у пана на душі лежить?
- Ех… - Артур махнув рукою, валячись на викладене рушниками фротте крісло. – Шкода й говорити, Йосипе Івановичу. То не ми такі, а така доля…
- Так давайте ж! Говоріть… Чи то на душі, чи то на печінці, злийте!
- От така неприємна несподіванка після прильоту: мені відмовили, уявіть собі. Трапляється, треба буде ще раз документи подати.
Котлицький недовірливо заблимав очима.
- Відмовили? Вам? – Тільки тоді зрозумів. – Що, мої?
- Та нічого тут такого, Йосип Івановичу, дрібничка.
Часом так трапляється, що людина щось запланує, а воно й не писане. Але ми дамо ради.
- Воно часом так трапляється, що людина щось запланує, а воно й не писане. Але ми дамо ради.
Товстун застиг на половині руху, не донісши пляшку з пивом до вуст. Уважно глянув на Артура.
- А знаєте, Артур Вікторовичу… Як це воно забавно укладається. Звідки ці слова?
- Хмм?
- Про те, що людина щось запланує, те що ви щойно промовили.
- Ах, це… Мій батько так казав, царство йому небесне. Його останні до мене слова, коли його з автомобіля після аварії витягли.
Котлицький набожно перехрестився, поцілував великий золотий хрест, що звисав з шиї.
- Ті ж самі… - Він нахилився до Артура, його очі зайшли сльозами. – Ті ж самі, ідентичні слова… Мій коханий батюшка, відділ онкології…
Артур закрив рот долонею, недовірливо покрутив головою.
- Боже мій… Йосипе Івановичу, я не знав… Але коли мені щось в житті болить, я їх собі повторюю. Такі слова, вони сили дають…
- Влаштую! – несподівано рикнув Котлицький.
- Що?
- Завтра!... Е, ні сьогодні ж п'ятниця… увечері в понеділок. В зубах вам принесуть, керівник відділу особисто до вас прийде! Артуре Вікторовичу! Даю слово, чесне слово артилериста!
Артур покрутив головою, осушив пляшку, з гуком поставив її на стіл.
- Йосипе Іванович, як же я вам віддячу? Просіть, чого тільки бажаєте!
- Тут ні про що говорити, Артуре Вікторович! Для вас усе!...
☭
…часом так трапляється, що людина щосьзапланує, а воно й не писане. Але ми дамо ради.
Слово в слово, - буркнув Артур, застібаючи піджак.
Добре.
Серьожа чекав біля автомобіля, біля нього стояв Ліванєнко, все ще паруючи жаром недавньої бані.
- Артуре, друже! – Він розкрив обійми. - То як, поїдемо? Аннушка вже готова, бажаєш побачити?