- Не бачу з цим ніяких проблем.
- Чудово. Тоді я попрошу свою секретарку, щоб вона передала подробиці.
- Візитку… - Артур заїкнувся і перервав, коли фантастична брюнетка присіла біля нього і запрошуючи посміхнулась. – Візитку дам… при виході…
- Операція з повернення конституційного ладу в Чеченській республіці увійшла в кінцеву фазу. Після недавньої ефективної ліквідації терористичного угрупування, що було оточено в Первомайську силами міліції та спеціальних підрозділів, продовжується прочісування гірських районів в пошуках оперативних баз відділів сепаратистів. Також подовжується полювання на ватажка терористичної організації, злочинця Джохара Дудаєва, який ховається серед цивільного населення в…
Артур натиснув кнопку на пульті дистанційного управління, і телевізор згас, занурюючи апартаменти в дзвенячій тиші. Якийсь час він сидів в темряві, слухаючи тільки биття власного серця та сигналів машин, що мчали Кутузовським проспектом. Потім над всім цим вбився характерний рваний тріск: один,два, три постріли… І ще один. І напевне не пугач, патрони, скоріш за все, не холості.
- Місто, яке ніколи не спить, - кинув він в простір.
Сон – це комфорт, який можуть собі дозволити лише дуже убогі люди.
- Шкода, що мої робітники на будівництві так не думають. В такому темпі до наступної зими вони не встигнуть.
Людей треба пильнувати і надзирати. Ніхто з себе не видасть більше, ніж мусить.
Артур зітхнув, покачав головою. З тих пір, як він перебрався сюди, до Столиці, нібито все складалося так, як повинно, але… Ну, власне, щось було не так.
Справи йшли дуже повільно, занадто вже з опором. Він бачив, в якому темпі багатіють і домовляються у справах інші, як швидко приростає їхній маєток. А він нібито робив все, як потрібно, тим не менше, чув опір. Якби й надалі його оточувала невидима бульбашка недовір'я, яка не дозволяла увійти відповідно глибоко в місцеве товариство і круги, які виносили рішення.
Нібито існувала скляна стеля, яка не дозволяла полетіти та високо, як потрібно.
- Треба перетягнути більше фондів з Заходу, - вирішив він. – Там вони тільки марнуються, а тут він вспіє обернути готівку втричі швидше.
Гроші – то ще не усе в житті.
- Вірно. Ще є влада.. Але ж то теж гроші.
То не усе.
- А що ж ще?
Дзвінок мобільного телефону зазвучав так голосно та несподівано, що Артур аж підскочив. Протягнув руку до столу, схопив апаратик: Агата.
- Добрий вечір, дочечко. Не можеш спати?
- Тато… я мабуть закохалася.
☭
Молодий Ніколаєвський виглядів так, як можна собі уявити дореволюційного спадкоємця фортуни аристократичного роду: високий, атлетичний, з зачесаним назад волоссям і зухвалим блиском в очах. Бездоганно вдягнений і абсолютно чаруючий. Чарівно марнотратний.
- …так що самі розумієте, Артуре Вікторовичу, що інакше просто було ніяк! – закінчив він розповідь, зі сміхом підіймаючи келишок з білим вином. – Так що давайте вип'ємо за мисливих!
Вони сиділи в одному з найбільш ексклюзивних ресторанів московського центру, де навіть тротуар перед будинком щоранку полірувала та покривала пастою спеціальна машина. Офіціанти у фраках безгучно крутилися між столиками. Світло, що попадало сюди крізь високі вікна, ламалося та розщеплювалося на всі кольори райдуги в кришталях столової застави, танцюючи рефлексами по мереживним серветкам.
Ага подивилася на залицяльника таким блаженним поглядом, що Артур мимо волі посміхнувся: вже багато років він не бачив дочки такою безумовно щасливою.
Ніколаєвський-молодший делікатно взяв долоню дівчини, погладив її довгими, доглянутими пальцями піаніста з акуратно сформованими нігтями.
Він ніколи навіть не бачив ведмедя на власні очі. Намагається справити на тебе враження.
- Це цілком нормально, - буркнув Артур тихенько, витираючи вуста серветкою – Він безперечно розуміє, якими є правила гри. В кінці кінців, то є моя донька.
І чистий випадок, що саме зараз він нею зацікавився.
- Ні, саме зараз він дізнався про її існування, бо я почав робити бізнес з його батьком. Щезни, я намагаюсь провести трохи часу з родиною… Жарко тут, правда?
Молодий Ніколаєвський покивав головою, променисто посміхнувся.
- Біля такої жінки.. тобто, Артур Вікторовичу, я хотів сказати – дівчини!
Він думає виключно про її вагіну. Твій бумажник для нього…
- Пропоную дещо розслабити пута моралі – розпорядився Артур. Він стягнув піджак і повісив його на спинці стільця, окидаючи злим поглядом перо, що стирчало у внутрішній кишені. - На жаль, моя дочка вже доросла… А щодо її жіночості, що ж, я не маю жодних ілюзій.