- Тато!... з просичала дещо сконфужена Агата, перепрошуюче всміхаючись хлопцеві.
Дмитро Ніколаєвський покивав головою з усією повагою.
- Абсолютна краса. Від матері, як я чув… Ви щасливчик, Артуре Вікторовичу, маючи таку родину.
- Родина – то чудова річ, Дмитро. Тільки вам потрібно пам'ятати про одну важливу річ…
- А саме?
- Від неї потім нелегко звільнитися.
- В таку неволю, Артуре Вікторовичу, я віддався б усім серцем і душею, - запевнив молодий Ніколаєвський.
Агата злегка почервоніла. Мусила і справді впасти по вуха, щоб, наближаючись до тридцяти, ще так реагувати.
Дівчина підняла бокал з вином, Артур налив горілки собі і потенційному зятеві, всі стукнулися келишками.
- Я так розумію, що окрім духовної любові вам, часом, придалася і більш матеріальна, так? Але ж то вже ваші, молодих, справи, не мені у них вникати… І куди ж ви забираєте мою єдину, пешорідну доньку, Дмитре?
- Тіроль. Знайомий має там у горах скромну, дерев'яну хатинку…
Артур пирхнув, весело покачав головою. Вже кілька разів він переконувався, що мають на увазі москвичі, вживаючи окреслення подібного типу.
- …ось я і подумав, що, раз Агата любить лижі, ми могли б скористатися. При оказії покажу їй декілька місць, а скажу вам, Аруре Вікторовичу, що тамошні види – вони.. Але їх треба побачити на власні очі.
- Ну що я можу сказати? Ви, Дмитро, потребуєте мого дозволу, щоб розпещувати мою доньку? Я так не вважаю.
Молодий Ніколаєвський посміхнувся абсолютно щиро.
- Ні, але я б хотів, все рівно, його мати.
☭
Освідчився він їй в половині перебування.
- З молодою кров'ю нічого не порадиш, Артуре, - філософськи підсумував Ліванєнко після довгої вечірньої бесіди. – А ти впевнений у цьому молодому?
- То не я повинен бути впевненим, Леоніде. Не по мене на білому майбаху приїхав князь з байки,так що не мій вибір… А стати на дорозі дитини до щастя? Я б скоріше жили собі перерізав.
Білорус налив їм ще по порції горілки. Подав Артурові склянку разом зі шматком хліба, грубо намазаним маслом і оздобленим ікрою. Стукнули, випили, закусили, перечекали.
Леонід продовжив перервану думку:
- Дивися, як воно є забавним. Жінку людина вибирає як тільки вміє найкраще, а потім все рівно вона не задоволена, починає крутити носом, зраджує… Потім ще раз зраджує. А дітям, так чи інакше, зірку б з неба дістав.
- Свята правда, Леоніде Антонєвичу. А як там Аннушка ваша, щось не видно її останнім часом?
- Та надоїла мені, сука, т я її на вулицю вигнав, - буркнув Ліванєнко. – Дуже вже розпаношилася. "Дай мені те, купи мені це, картку мені потрібно кредитну, а не платіжну…". Да пошла ты нахуй, - сказав я їй під кінець, десяток таких можу мати щоночі.
- І маєш!
- Ну так, і маю. А та твоя, як там їй було…
- Зужилася.
Ліванєнко завмер у пів руху, уважно подивився на Артура. Покрутив головою.
- Вас, бачу, краще при собі мати, ніж за спину впустити, Артуре Вікторовичу. Дякую Богові, що вас до Москви спровадив, то хоча б на знижку якусь розраховувати можу… А в свою чергу, як там з Олександром Євгеновичем ваші справи йдуть?
- З Ніколаєвським? Все в порядку, не нарікаю. Зараз склад у південно-східному адміністративному окрузі Москви разом відкриваємо, товари будемо очищувати на митниці.. Не бажаєте власну продукцію під нашу логістику приєднати?
- Ну, треба переговорити…
Леонід сягнув по наступну пляшку. Артур витряс з келишків залишки горілки, з гуком поставв їх на стіл.
- Що ж, проведемо переговори!
- Артуре Вікторовичу, а чи чули ви, що за Ніколаєвським, нібито, чурки стоять?
Голос охоронника вирвав Артура з задуми. Він відвернувся від шиби машини, за якою пролітали чергові житлові мікрорайони Москви та ряди запаркованих аби як автомобілів.
Москва. Місто-герой. Місто-фортеця.
Коли він бачив ці місця в останній раз, тут ще були засіки і тягнулися лінії протитанкових ровів, готових на той випадок, якби фашист все ж-таки прорвав кільце укріплень…
Він тряхнув головою, відкидаючи непотрібні думки.
- А? Повторіть, будь ласка. Що з тим Ніколаєвським?
- Ну, так у місті кажуть. Що нібито чурки.
- Сергію Костянтиновичу, призиваю вас до порядку. Говоріть так, як личить російській людині і сержантові морської піхоти.
- Прошу пробачення, Артуре Вікторович. Моя вина. – Серьожа, що сидів за кермом, зіщулився, демонструючи невдавану скруху. – Кажуть люди, що за Ніколаєвським…
- Це я вже зрозумів. А що за чурки? Що то взагалі за слово?