- Дивіться краще собі під ноги, а не на…
Мені робиться гаряче, відчуваю, як в мене червоніють вуха. Я був спантеличений, немов пацан, якого прихопили на тому, що він торкав себе в недозволених місцях. До кабінету Здзіховського заходжу, дивлячись виключно на меблі та випадково поставлені рахітичні папоротники.
- Ну ось і ви, пане Артуре, - відзивається"пан директор".
- День добрий, - бовкаю я, стоячи на порозі.
Я завжди почуваюся тут не в своїй тарілці: дзеркальна політура меблів та прапорці, що висять на стіні, величезний макет всього підприємства і адміністративна мапа країни, над всім цим портрети єдино правильних пануючих, червоний фон і білі літери гасла про передовиків праці. Кабінет відбирав сміливість, і саме таким було його завдання. Якби на голові в мене була шапка, я вже напевне б зняв її і тепер м'яв в долоні.
- Прошу, прошу! Нехай пан заходить! – Здзіховський широким жестом обводить велике приміщення. – Зараз, хвилиночку, я закінчу і відразу займуся паном… Почекайте, будь ласка!
Бурмочу щось стверджуюче і залишаюся в кутку між звуконепроникними дверима та стелажем. З цікавістю зиркаю на засклену вітрину, наповнену моделями промислових машин та нагород за досягненняв окремі роки. Я не звик нав'язуватися власною особою, навіть коли мене запрошують. Якщо господар зайнятий, тоді, і справді, треба почекати… Так вчить добре виховання, так веде себе добрий працівник.
Дивлюсь ще раз, як директор старанно вдає, нібито він страшенно зайнятий. "Пан директор", мати його за ногу. Вчора прийшов до моєї квартири як до рівного собі, а сьогодні викликає до себе в кабінет, нібито на килим. Він послав за мною Марлену, виходить, це він бажав зустрітися. Тим не менше, з якоїсь причини тримає мене в підвішеному стані.
Кадри. Кадри вирішують усе.
Вчора, до підписання мною акту, я був йому потрібний. Сьогодні, коли я вже виконав роль до кінця, знову я повинен був стати лише одним з багатьох. Маленьким номером в статистиці, корисним дурником. Він був директором, а я – його працівником… І власне для того він і влаштував цю зустріч. Щоб заново встановити ієрархію, нагадати мені, хто я є.
Буття окреслює свідомість.
А, скоріше, ким він бажав, щоб я залишився.
Несподівано на мене спливає якийсь дуже дивний спокій. Може і не спокій, але… розуміння того, що належить зробити, як повести себе перед обличчям цього куркуля чергової ери. Я розслаблююсь і недбалим кроком направляюся в той кут кабінету, де тяжкі коричневі крісла стиснулися біля скляного столика ніби стадо зголоднілих оленів на водопої.
Майже безпристрасно дивлюся на графинчики з важкого, різаного скла, на велику кришталеву попільничку. Скоса поглядаю на Здзіховського, старанно перегортаю якісь аркуші.
А потім просто беру з полиці склянку, навздогад вибираю пляшку. Відкорковую її та наливаю, бурштинова рідина вирує в склянці.
Сідаю тяжко, зручно влаштовуючись в середньому кріслі. Думаю над тим, а як би він відреагував, як би заскочили сюди декілька хлопців разом зі мною, витягли б його з-за величезного столу та кинули головою вперед в цю скляну вітрину. Чи зрозумів би він тоді, що надійшла нова влада? Чи спочатку довелось би вибити йому зуби та поламати руки, а потім зав'язати на шиї кабель від телефону і викинути у вікно?
Усміхаюсь сам до себе, нюхаючи незнане мені спиртне. Доки що незнане, яке досі пилося вустами вибраних представників народу… Але ж дуже скоро все це зміниться.
Тільки коли я закидаю ногу на ногу, Здзіховський помічає, що щось йде не так.
- А-а, то пан вже… - На його налитому обличчі малюється щось на кшталт здивування. Дивлячись йому прямо в очі, відпиваю ковток: напій палить і пече, ох же і недобре, хай йому грець… Але я твердо ковтаю і навіть не моргаю. Потім обличчя Здзіховського розтягується у посмішці, якби то я вимислив найсмішніший жарт. – Це так, як я розумію, хе-хе, на рахунок майбутніх прибутків? Авансом?
Відпиваю ще один ковток. Другий вже не такий поганий, але я відставляю склянку.
- Завдаток, - поправляю я директора. – Безповоротний.
Директор на хвильку завмирає, потім закриває течку з документами і, надалі посміхаючись, підсідає до мене. Потім, якби щось пригадавши, встає і наливає чогось собі до склянки.
- Ну! – Він стукає краєм власної склянки об мою. – То що, вип'ємо за нові профспілки?
- Нехай буде, - коротко підводжу рису в цьому питанні.
Він вмочає губи в рідинук, щось дивне робить з язиком… Мабуть, смакує, таке я бачив в якомусь фільмі. Робить ще ковточок, усміхається до мене. Не знаю, можливо він підохочує мене відізватися першим? Збирає думки? Ні, такого задоволення я йому не дам, вуст не розкрию.