Український нувориш саме повертався з Москви, де, зрештою, вони на якомусь прийомі зустрілися з Ліванєнкою. Літак приземлився, Щербань пересів в поданий лімузин… Додому вже він не доїхав, б по дорозі його зупинили десь з півтора десятка людей з автоматами.
Фотографії блискавично потрапили до газет і журналів: продірявлена ніби сито машина, перед капотом ледь розпізнавальні залишки людини в калюжі крові. Було видно, що не стріляли відразу; напевне пасажирові наказали висісти. І він щось поясняв? Благав? Чи може в мовчанні вислуховував те, що мали йому передати посіпаки?
- А заможно тут живуть наші сусіди, - буркнув Ліванєнко, показуючи на віллу, сховану за високим бетонним забором з кільчастим дротом по верху. Дах, напевно, мав нагадувати японську пагоду, це враження мали б посилювати золоті леви, що охороняли браму. Ще був білий журавель з розпростертими крилами, але він, невідомо чому, виглядав, позаяк, мов кульгава чайка.
Сталева брама якраз відхилялася, за нею мигнув капот рожевого хамві, який вже чекав на довгому світлі. Пластикове обличчя знебарвленої перекисом водню блондинки напацьореними на глибоку чернь ямами очниць було ледь видним з-за могутньої розподільчої панелі.
- Гмм? – Артур обернувся, але ж обійстя вже пролетіло обік і залишилося позаду. Його місце зайняв обсипаний червоними яблуками старий сад і похилена хатинка з голубими віконницями, перед якою на лавочці сиділа бабуня в квітчастій хустці. – Мрієте про просте, сільське життя, Леоніде Антонєвичу?
Ліванєнко обернувся на зникаючий в тумані пилу палац, відразу почав поясняти, що він мав на увазі… Потім роздумав, махнув рукою і почав пояснювати думку з протилежного кінця:
- А знаєте, Артуре Вікторовичу, що я про це міркував? Купити гектарів зо тридцять лісу, збудувати собі просту хату з дерев'яних колод. Ну, таку, щоб тільки одне приміщення і спальня, що нагріваються однією піччю. І жити собі спокійно, щосуботи ходити до бані. Малу церковку поставити поряд, щоб кожного ранку на дзвонах можна було б дзвонити, еех…
- І що вам у цьому перешкоджає, Леоніде? Бо не вірю, що відсутність грошей.
- Все так, але ж є одна заковика… Де б я всі автомобілі тримав?
☭
Фортеця Мільченка наводила на думку суміш пітбуля з пуделем: потворна, присадкувата, з елементами, які за ідеєю повинні були прикрашати, але якось загубилися в домінуючій оборонно-захисній функції усього комплексу. Навіть потужна, монолітна плита брами, яка відсувалася набік, незважаючи на ковані та позолочені монограми власника, більше, ніж що-небудь, походила на велетенський язик в наповненій зубами пащі.
Вартовий з калашем поглянув вниз на колону автомобілів, що в'їжджали, відкусив від цибулини, що тримав в руках, кинув в короткохвильову рацію:
- На місці.
Олександр Мільченко викотився на ганок, склав на грудях могутні руки і задоволено дивився, як гості з далекої Москви поволі висідають з машин, розминаючи ноги.
- Леоніде Антонєвиче! – гукнув він, нарешті побачивши Ліванєнка. Махнув рукою напівголій дівиці, що несла на таці три склянки замороженої горілки. – Гість до дому, Бог до дому!
Вони щиро привіталися,цілуючись у щоки.
- Олександре Федоровичу, а це як раз Артур Вікторович, мій товариш і приятель, - представив їх Ліваненка. – Ставтеся до нього так саме, якби ставилися до мене.
- Так і зробимо! – Мільченко подав їм по склянці, тричі широко перехрестився і підняв очі до неба. – Ну, помилуй Господи нас грешных… Вітаю у своєму скромному домі!
"Скромний дім" в більшості своїй складався з золота, травертину, алебастру, знову золота, позолоченої ліпнини, кришталю, сучасної технології hi-fi, кришталю, оправленого в золото, червоного дерева, ще раз золота та ікон, що висіли повсюди. Оправлених, ясна річ, в золото. І ще певна кількість додаткового золота.
Напевне, було б слушним ще раз нагадати про золото.
- Я попереджував вас, Артуре Вікторовичу… - прошепотів Ліванєнка, коли вони стали з задертими головами в салоні, захоплюючись стелею, що відстояла від них метрів на п'ять.
Мільченко з задоволенням, якого й не приховував, слідив за реакцією гостей.
- Ну, і як вам там, в далекій і холодній Москві? Може все ж-таки повернетесь до нас, Леоніде? На Батьківщину Україну, до широких степів і безмежних полів? Бо в нас краще!
Артур проводив поглядом красуню, яка тільки що внесла д салону і поставила полумисок з екзотичними плодами на низенький столик біля величезних шкіряних крісел. Коротенька спідничка відкрила більшу частину не дуже вже ретельно прихованих принад, чорноволоса чарівниця відкинула вбік товсту косу і широко всміхнулася.