Ліванєнко вищирився золотою посмішкою до офіціантки, яка саме принесла йому замовлене перед тим пшеничне світле. Решта товариства обмінялась поглядами і замовило навздогін ще чотири.
- Це пиво теж із збіжжя зроблене, процес ферментації, як при зачині, подібний, - Леонід Антонєвич відпив ковток і прикрив очі, смакуючи напій. – Мій батько, дай йому Пане Боже царство небесне, завжди повторював, що ж то рідкий хліб. Тому на сніданок, як доктор прописав.
- Е-е, так і горілку загризати їм можна. – Людина з безпеки зовсім серйозно покивав головою і повернувся до історії колеги, яку перервали. – Давай-но вгадаю: не допомогло?
- Нє-а. Почав мені поясняти, що то є частина американської душі чи-то їхнього стилю проживання...
- Життя, - машинально втрутився Артур.
- Ну, може й так. Сам я по-англійському слабо, він по-нашому взагалі, так що більшість йшла через мову тіла.
Другий українець зареготав, з повним картоплі ротом, вже зараз відчуваючи, яким буде фінал розповіді.
- І що?
- А нічого, він мені розповів, що в них прийнято, щоб виражати позитивні емоції і ділитися з світом радістю, бо тоді воно повертається до людини. Ну а я йому на те, що ми тут, на Сході, теж виражаємо емоції. Не укриваємося перед людьми з тим, хто що мислить. Валимо напряму, можна сказати, просто в морду.
До ресторану зайшов турист з побитим обличчям. Побачив "бізнесменів", що сиділи за столом, здригнувся і став на місці, після чого втупив погляд в підлогу і тишком-нишком пробіг до найдальшого столика в темному куті.
- О! – втішився бандит. – Алло, товаришу турист! Доброго вам дня!
Нещасний завмер, мов зайчик в світлах вісімнадцятитонної вантажівки. Озирнувся і вимушено всміхнувся, пробурмотів якесь привітання і почалапав далі. Покрутився і усівся та, щоб сховатися за стовпом.
Артур покрутив головою, стукнувся з українцем склянкою.
- Ну, і дійсно, повна ресоціалізація.
☭
Місто оглянули протягом неповної половини дня, обмежившись нечисленними бутіками та шикарними магазинами. Прогулялися головними вулицями, кадебешник ще уперся, щоб покласти квіти під пам'ятник Дзержинського, через що ще й посварилися з кількома місцевими. Музеї, художні галереї і будинки поетів і пророків відвідували за такою методою: ставали перед фасадом і задирали голови.
В кінці кінців Ліванєнко не витримав.
- Ну то що, коли ж ми до дівчаток підемо?
Їх проводжатий заспокоїв їх жестом, як батько заспокоює знуджену очікуванням дитину
- Не треба спішити, хлопці їх увечері привезуть. Ми ж наразі на озеро поїдемо, там вже повинні були мангал розпалити. Вугра любите?
- Ну!...
- Тільки-тільки виловлений буде. В охолоджувальних водозбірниках трапляються штуки по два – два з половиною метри…
У Артура в голові запалилася помаранчева лампочка.
- А де ж ті водозбірники?
- Ну як це де? – Місцевий знизав плечима. – Біля електростанції, а де ще?
Ліванєнко енергійно покивав головою.
- Це правда, кращої риби ніде немає! Ще перед аварією вісімдесят шостого року ми туди їздили. З військового десантного понтону витягали о-о-сь таких коропів!
- Але ж… там же променювання було і залишилося?
Один з українців махнув рукою, інший презирливо видув вуста.
- Та ну… Треба знати, де можна ходити, а де – не можна. Поза тим, зараз не більше як десять-двадцять відсотків вище норми. Зимою я там на полюванні там був, то зграї вовків штук по п'ятнадцять ходили! Хитрі бестії. Вже привчилися, як чують військовий вертоліт, то втікають.
- Все так, але ж якщо риба, то важкі метали власне з водою до низу стікають…
- Ось тому лікуватися треба, а ніщо краще горілочки радіації з організму не виводить. У нас, Артуре Вікторовичу, все продумано!
☭
Вугор і дійсно був добірний. Великі, нарізані гострим немов бритва ножем шматки риби сичали і капали жиром на деревне вугілля.
Їдкий дим синіми клубами піднімався в небо, просочуючись крізь листя ніжно тремтячих у легкому зефірі берізок. Водне птаство переговорювалося в комишах, по ідеальній поверхні Київського водосховища поволі сунув сліпучо білий парусний човен.
- Зараз друга порція буде! – закричав від гриля Вітя, прихильник добрих манер в готелях і щирий український патріот. Нещодавно він зняв футболку, якою зараз роздмухував свіжу порцію вугілля, тому на вкритій м'язами спині було видно велике татуювання: "СРСР 1917-1990" і чобіт з українським прапором, що втоптував червону зірку в багнюку.
Люди, які погорджують власним минулим, не заслуговують на сьогодення.