- Мене не бавлять ці ваші ігри в політику, Руслане Давидовичу, а приятелів чи ворогів я розпізнаю швидко. У вас є хтось, хто після нас прибере?
Кадебешник вийняв телефон, вистукав номер.
- Алло, Ігор? Прийшли групу на Водосховище, туди, де ми звичайно мангал ставимо… Треба прибрати сміття. Так. Ні, одна штука, але потайки. Добре, ми вас почекаємо. Ага, ще треба буде знайти свідка, жінку. Подробиці перекажу тобі пізніше. Ну, бувай… Артуре Вікторовичу, мій пістолет попрошу.
- Артур заперечно покрутив головою.
- Боюсь, що ні.
- Віддайте. Я влаштую такий самий.
- Влаштуйте собі, а я беру цей. До першої оплати підкину вам один відсоток.
- Півтори.
- Згода. І ще кобуру до комплекту докиньте.
- Холера, я ж міг сказати два… - скривився українець, скидаючи куртку і відпинаючи шкіряні ремні. – О, а ось і ваша згуба!
За деревами і справді таїлась гола, як її Пан Бог створив, українка. Великі від переляку, змішаного з піднесенням, очі вона втупила в тіло, що лежало між чоловіками.
- То що, заполюємо на особливого звіра, панове, - скомандував Артур. – Леоніде, ви з лівого флангу. Руслане, ви забігаєте її з правого боку, а я з Пашею захоплюємо її по центру.
- І яка нагорода для переможця? – мутним оком блиснув Ліванєнка.
- Скільки візьме, стільки й його. Хтось може з колегами поділитися, як захоче. Ну, на раз… два… три!...
Всі скочили одночасно, наче хорти, яких спустили на лань.
☭
Команда прибиральників з'явилася швидко – на побитій "ладі-ниві", всередині було три типи в тренувальних костюмах. Наверху лопати, сокира і мішок вапна.
Спочатку доїли рибу, побалакали. Тільки потім хтось кинув: "Ну, робота сама не зробиться".
Дуже швидко і професійно вони поділили мерця на менші елементи, які потім винесли і закопали в декількох віддалених точках лісу на березі озера, засипаючи спочатку вапном, а потім верствою землі та сміттям зверху.
Руслан запропонував, що раз вони вже тут, то може б і Надю могли профілактично, але Ліванєнка категорично запротестував:
- Ну що ви, таку файну дівчину, і до могили! І не думайте!
- Дивіться, лицар без скази знайшовся, - пирхнув Артур. – От тільки кінь ніяк не білий, але рожевий. І біла піна з писку капає.
Скулена в "тойоті" українка схлипнула, накриваючись ковдрою. Правда, дівчину трохи потормошили в різних конфігураціях, коли нарешті її вдалося злапати… Але ж, хіба, не повинна вона реагувати так емоційно… То, напевно, ще шок.
Руслан невдоволено покрутив головою.
- Леоніде Антонєвичу, а що ви з нею бажаєте зробити? Не можна ж її випустити в світ.
- Проговориться… - вмішався один з прибиральників, що присипав піском та листям пляму крові.
- Ну, тоді треба зробити так, щоб не проговорилася!
Всі подивилися на Ліванєнко.
- В мене тільки мультитул, але можна спробувати. – Прибиральник знизав плечима, сунув руку в карман витертих джинсів по інструмент. Тільки на третій раз вдалося його відкрити, і він продемонстрував мікроскопічні ножички. – Тільки тримайте її міцно.
Леонід махнув рукою.
- От же дурний. Я її скривдити не дам, мою перлинку! Так, Надю?! Надюшко моя, акробаточко…
Дівчина знову хлипнула, але енергійно кивнула, дивлячись на Ліванєнка очами, сповненими безмежною надією.
☭
До нічного клубу "Чорне і Червоне" завітали в дещо зменшеній кількості, але відсоткова доля ентузіазму на рило значно виросла.
В тому допомогли не тільки півтори десятки пляшок пива і пляшка горілки, які випили ще над озером, але, також, і кокс, яким по-братськи їх почастував один з викликаних Русланом прибиральників. Надя вдихнула подвійну доріжку, так що коли вони під'їхали до дверей притулку забави, Артуру з Леонідом було потрібно добрих кілька хвилин, щоб розплутати її та одягти.
- Ну, побачимо, чого варті ті красуні зі світу! – Паша потер руки, розстібнув один ґудзик на сорочці і першим рушив досередини.
Червоний килим, розісланий біля входу і плакати, що висіли буквально всюди, аж надто настирливо свідчили про те, що вони приїхали у властиве місце. "Бал Міс Європа" – кричали написи, що блищали лаком. "Побач на власні очі!", "Єдиний такий шанс!".
Натовп глядачів і журналістів скупчився за нашвидкуруч зведеними бар'єрчиками, їх утримували на місці дюжина здоровенних охоронців із обличчями уроджених вбивць. Один за одним під'їжджали доглянуті, ревучи абсурдно великими двигунами позашляховики та лімузини, з яких висипали по двоє та четверо, прикрашені золотом та одягнені у святкові вихідні костюми мафіозі.
- Ей, а я тебе не знаю, - дорогу Артурові заступив хлопець, що доглядав за входом.