- То що… ви вже, нібито, повідомили робітникам, пане Артуре?
- Так, - коротке ствердження.
- І… люди задоволені?
- Вони цього довго чекали. – Знизую плечима. – Для них це крок в належну сторону.
- А для вас, пане Артуре?
Нахиляюся до нього понад столом.
Сволота.
- Для мене це перший крок на довгій дорозі. А для пана – це крок в єдиний можливий бік. У людини немає багато опцій, коли за спиною вже тільки холод бетонної стіни, а під пальцями відчуваються дірки від куль.
Здзіховський з нерозумінням кліпає очима, потім ховає обличчя за склянкою. Замислююсь над тим, що я власне сказав і як розумно протягти думку… на щастя, мене рятують три роки вищої освіти.
- Іде революція, пане директоре. Люди не мають хліба, тому вони бажають крові. Але ж краще буде пристати до робітників зараз і піти з ними, плечем до плеча, під новим знаменом, ніж чекати, доки вони прийдуть під наш дім. Правда?
Директор киває з розумінням, майже з ентузіазмом.
- Ну, саме так, пане Артуре! Ми ж добре розуміємо один одного, я з паном…
- Нас двоє.
- Ну звичайно ж, і з паном Войтеком теж, - покірно виправляється Здзіховський. – Пан же бачить, що я ще повинен навчитися цих нових часів… А ви, ви повинні довідатися, як виглядає цей великий світ! В якому є контракти і грошові перекази, знайомства… Політика!
- Капітал! – кидаю я немов би знехотя, а очі Здзіховського блискають з хтивістю.
- Саме так. І власне про це я хотів з паном… чи то з панами побалакати. Бо коли спілки вже почнуть працювати, в їхній структурі нам будуть потрібні довірені люди, які не стануть блокувати певні проекти. Я розумію, що можу розраховувати на панів? В межах вдячності?
А-а, то ось про що йшла річ. Він захоче повернути кота хвостом уперед, дати зрозуміти, що це ми йому щось винні. Спробує створити зі спілки безвольний інструмент, що служить виключно для затвердження його планів.
Сволота.
- За що конкретно вдячність, товаришу директор?
Знову він зависає, його обличчя застигає восковою маскою. Не знаю, що мене підкусило, щоб так йому сказати, але, схоже, подіяло… Відпиваю спиртне і перехиляюсь до Здзіховського, тільки вже інакше: дещо боком, більш конфіденційно, примирливо.
- Порозуміння, яке ми підписали, було необхідним, - починаю пояснювати йому ще раз, тільки тепер без Войтека. А може то і краще?... – Необхідним та вигідним для обох сторін. Підприємство вимагає реформ, панові буде потрібен… новий аркуш у власній течці. Так сходиться?
Таким було припущення, яке ми зробили з Войтеком: нова ситуація дає нам нові можливості, здається, після виборів наші приміряються до серії реформ. Якщо вскочити до цього потягу в добрий час, то можна буде по комбінувати, перевірити, а як на тому вільному ринкові живеться…
Здзіховський киває, знімаючи слова з моїх вуст. Усвідомлюю собі, наскільки велику владу я одержав над ним вчора, зробивши простий підпис на аркуші паперу: він мене боїться.
- Однак, всі подальші домовленості між нами не входять в границі документу, - твердо кидаю я. – Будь-що, що ми узгодимо зараз, повинно бути корисним як для підприємства, так і для спілок.
- Ну, а оскільки підприємство, це в принципі я… - мурчить Здзіховський, киваючи своєю великою головою, - …то, як розумію, вигоди для спілок будете інкасувати ви, так?
Відхиляюся у своєму кріслі.
Сволота.
- Не відчуваю права говорити від імені відсутніх, - слова стікають з мого язика, мов мед з молоком. Тільки десь глибоко в горлі осадом залишається гіркота. Здзіховський широко посміхається. Ми обидва знаємо, про що йде мова.
Виходжу з його кабінету на гнучких ногах. Марленка дивиться на мене з-за свого письмового стола, де вона малює собі нігті. Нога, закинута на ногу, ідеально підкреслює випуклі стегна.
- І що, дійшли до порозуміння?
Вона дивиться на мене тим самим провокаційним поглядом. Спочатку я хотів просто пройти, але…
Сука.
Затримуюсь. Поглядаю на неї зверху донизу і назад, оцінюючи як товар. Це діє: під шаром пудри бачу, як її обличчя розгоряється.
Коли повертаюсь до цеху, збори йдуть вже повним ходом. Більшість станків стоїть чи дзижчить на холостій ході, люди тісняться біля підвищення, на якому щось поясняє Войтек, який по черзі читає окремі пункти статуту з машинописного аркуша. Коли помічають мене, хтось починає аплодувати, по хвилі долучаються інші.
- Віват, пане голово! – чую я окрик. Що це таке, чорти б їх всіх забрали?