- Чи можна до вашого столика? – загудів він басом.
- О! – плеснула в долоні Марина Едуардівна. – Молода людина, а я як раз про вас власне і думала. Ну і як та можна взагалі?!
Бородін почервонів і поклонився.
- Перепрошую від всього серця. Я не хотів перешкоджати. Прийміть вирази жалю.
- Але ж, юначе, де ж ваші очі?! Не можна ось та, по ногах комусь! Це що, Африка якась, щоб бігти, ніби стадо буйволів! Треба ж хоч трохи культури!...
- Ще раз перепрошую. Таке вже не повториться.
Серьожа і Дмитро В'ячеславович обмінялись значущими поглядами.
- Жінка – то є скарб для чоловіка, - прошепотів Артур на вухо Вадимові Володимировичу. Той покрутив головою и тяжко зітхнув.
- Бажаєте купити. Віддам недорого…
☭
- Сержанте, ви хотіли мені щось сказати.
Серьожа кивнув і причинив двері до приватного кабінету Артура.
- Так ось, Артуре Вікторовичу… Наші хлопці бачили, як Бородін та Білий по околиці крутяться.
Артур підніс очі знад проекту довготермінової умови, який він власне проглядав. Від зустрічі в театрі минуло вже чотири дні. Він закрутив авторучку, сунув її до кишені і відкинувся в кріслі.
- І скільки це разів, поза тим в театрі?
- Сьогодні Бородіна бачили, як він виходив з будинку напроти. Вчора Фома говорив, що вдвох вони їхали машино по нашому мікрорайону. Ще один з наших сказав мені, що знає одного такого типа, і як раз його зустрів, коли…
- Квартиру ви націлили?
- Встановлюємо.
Артур замислився. Останнім часом Бородін робив для Кирилова в якості підручного бульдозера, він повинен був знімати землю верствами там, де намагалися закопатися боржники його довірителя. Бородін не належав до вишуканих чи делікатних, бо мислення не було його сильною стороною. А от Білий… це вже була інша ліга: найомна бритва, вбивця для точкових справ.
І обидва тут, побіля його дому.
Абсолютно випадково.
- Дякую вам, сержанте.
Артур відправив Серьожу рухом руки. Коли той вийшов, він піднявся і перейшов до вікна. Подивився на автомобілі,що сунули Кутузовським проспектом.
Так, Кирилов міг почати турбуватися – термін, в який Центральний Банк повинен був викупити від них транш облігацій, минув тиждень тому. "Дев'ять місяців і ні одного дня більше", - запевняв його тоді, в листопаді, його контакт. Мова йшла про немалі гроші, і ручалися нібито поважні люди… Люди, в очах у яких він, все ж таки, починав помічати іскорки неспокою.
Артур дотягнувся до телефона, набрав по пам'яті номер. Два, три, чотири сигнали, п'ять…
Розмірковує, брати чи ні.
- Візьме… - буркнув він. – Відповість, бо знає… Алло! Вітаю вас, це Артур Вікторович з цієї стороні. Маю надію, що не заважаю?
Слухавка зашуміла голосом, в якому відчувалися токи страху і непевності.
- Розумію. Ну що ж, я тільки на хвильку. Хотів поговорити про наші… справи, які ми обговорювали. Припускаю, що з вашої сторони з'явилася певна проблема.
Він покивав головою, чуючи відповідь з рваними, непевними інтонаціями.
- Так. Ні, прошу вас, давайте говорити відверто, добре? Як я розумію, ми маємо справу з тимчасовою… так. Так, звичайно ж я здогадуюсь. Ризик є врахований. Але що ви збираєтесь…
Безсторонній арбітр – це вісь вдалих перемовин. Погляд ззовні
- Вибачте, але це серйозна справа, - перебив він свого співбесідника. – Тут потрібний тверезий, холодний погляд ззовні. Суперечності такого калібру завжди треба вирішувати за столом перемовин, де засідають обидві сторони під егідою когось третього.
Слухавка зашуміла. Артур покивав.
- Досконало. Протипоказань не бачу. І чи маєте вже якісь… о. Вже, зараз? Добре, звичайно ж. До побачення.
Він відклав телефон на столик і знову подивився на панораму Москви за вікном. На людей, що живуть в добробуті з дня на день. На дорогі автомобілі, вишукані ресторани, дизайнерські бутіки і мільйони рублів на рахунках. На чудовий, радісний, обсипаний брязкальцями сон про капіталізм.
Дуже скоро все це повинно було лопнути, мов мильна бульбашка.
☭
Субота, 15 серпня 1998 року, пізній вечір
- Артуре, познайомтеся з нашими гостями з ближніх і дальніх країв. Панове, а це власне і є Артур Вікторович, який буде гарантом нашого порозуміння.
Москаль по черзі потиснув руки всім зібраним за недужим столом. Ніхто не представлявся і навіть не протягував візитних карток – сам факт того, що вони згромадилися в одному місці і в один час, красномовно свідчив, що їм відомо, з ким розмовляють.
Людина, за формальним запрошенням якої вони прийшли сюди ввечері, указала йому місце в голові столу.
- Ну що, Артуре Вікторовичу, запрошуємо сюди. Ми дозволили собі вже почати певні вступні усталення що до питання, хмм, як залатати заборгованість…