Час від часу приходить час великого очищення. І дуже важливо розпізнати симптоми перед рештою і знаходитися на верхівці хвилі, а не під нею.
- Не знаю, чи можна було б бути більш готовим, - кинув він у простір пустого кабінету Артура – А що ж усіма іншими?
А нема нікого іншого.
Артур повернувся в кріслі. Подивився на мапу Російської Федерації. Країна розтяглась по більшій частині континенту, від Волги до Єнісею… Колос на глиняних ногах. В більшості її створювали пустка, бездоріжжя, гори і степи – лише на заході стирчала самотня, чорна крапка Москви, ніби мініатюрний нервовий центр в тілі величезного шовковичного черва. Бездумної істоти, створеної тільки для того, щоб їсти, перетравлювати і видаляти дорогоцінну субстанцію, якою ніколи сама не скористається.
- І ще є сто сорок мільйонів людей, - раптом стривожений прошепотів він.
Люди завжди є.
- Сто сорок мільйонів… - повторив. – Несвідомих, безвольних, беззахисних. Протягом трьох років вони будували цю гігантську піраміду з голодних зарплат та відкладених пенсій. А тепер ми, в один день…
Не "ми", Артуре Вікторовичу. "Вони". Винні завжди "вони".
- Не знаю, чи захочуть люди слухати такі пояснення. Цар теж не програв війну особисто, він не забирав у людей хліб… Тим не менше, саме його кров потекла вулицями. Його і його сім'ї.
Царі проживали в Кремлі, потім в палацах Петербурга, відірвані від справ простих людей, задоволені власним незнанням. Треба знати, коли змінити прапори, щоб біле незнання перефарбувати в крові ворогів народу на революційне червоне.
- І не дати себе перед тим вбити.
Так.
Артур знову підніс слухавку, натиснув клавішу зв'язку з секретаріатом.
- Танька, зв'яжись з Серьожею. Нехай приїде до мене найшвидше, як тільки зможе… А, то він вже тут? Запроси його.
В коридорі пролунали кроки. Сергій постукав і зайшов, закрив двері за собою.
- Викликали, Артуре Вікторовичу?
- Сергій Костянтинович, зараз поїдете до квартири на Кутузовському, візьмете з сейфу гроші і золото. Потім їдете до апартаменту Агати Артурівни. Передасте все їй і скажете, щоб всі гроші вона поклала на валютний рахунок… Ви самі маєте доларову картку?
- Так, Артуре Вікторовичу.
- Пильнуйте її мов зіницю ока. З собою візьміть ще Діму та Сашка, і з цього часу завжди рухайтеся, що найменше, парами. Виконуйте.
- Так точно!
Охоронник вийшов, залишаючи Артура самого. Бізнесмен подивився через вікно на чергу перед дверима банку на розі, яку можна було бачити навіть звідси. Була вже десята вечора а люди ще стояли… або ж вже, чекаючи відкриття вранці. З вітрини найближчого споживчого магазину почали зникати товари, а всередині клубилася юрба людей, що штовхалися біля прилавків з рисом і крупою.
"Вони", а не "ми".
Артур взяв телефон, набрав з пам'яті номер.
- Євген Максимович, доброго вечора. Не запізно? Ні, ні, я теж не сплю… Правда? Тяжко було б в такий час. Євген Максимович, ви пам'ятаєте нашу розмову ще в червні? Так ось, мабуть прийшла пора зустрітися… Так, так. Добре, звичайно ж. Вже записую… Добре, обов'язково буду. До зустрічі.
☭
Через неповний тиждень
- …всього попереднього кабінету міністрів була подана президентові Єльцину і прийнята. Уряд, що іде, звинувачено в доведенні до краху економіки країни шляхом побудови піраміди державних облігацій, які вже більше року не мали покриття в реальних прибутках бюджету. Президент дав вираз своєму обуренню, стверджуючи, цитую, що про ситуацію в цілому не мав уяви, і що його свідомо вводили в оману. Євген Максимович Примаков, прем'єр нового уряду з боку Комуністичної партії, однак, не дає віри цим його словам. Комуністи пророкують сурову розплату для попереднього уряду і президента та притягнення винних у кризі до відповідальності…
- Артуре, і що ми тепер зробимо?
- Хмм?
Ліванєнко подивився на нього невиспаними очима людини, що знаходиться на краю нервового зриву.
- Я ж тільки що півтора мільйони в це всадовив, - тяжко простогнав він. – І ще стільки ж в комунальні послуги, а вони встримали виплату заробітної платні для працівників…
Артур пихнув люлькою, розвалився в антикварному кріслі. Нещодавно куплена на блошиному ринку низька лампа з зеленим абажуром давала приємне, заспокійливе світло, заливаючи його кабінет розсіяним, м'яким відблиском. Володимир Ілліч, що стояв на полиці, уважно дивився на старовинну мапу країни за сороковий рік, оправлену в скло. Багато елементів інтер'єру ще бракувало, але поволі все вже починало виглядати, як повинно.