- Вина, якщо можна, то червоного. Грузинське у вас є?
- Ууу, бачу, ви добре знаєте, чого бажаєте. Це гарна риса, ледь на крок від справжньої амбіції. – Голова комітету кивнув секретареві, який негайно закрутився біля невеличкого бару, витягнув пару келишків і взявся відкорковувати пляшку. – Чим можу вам допомогти?
Артур почекав, доки перед ним не стануть два келишки, взяв свій, провів перед носом… Виразно подивився на асистента, який стояв в очікуванні.
- Андрій – людина довірена, можете говорити в його присутності, - заспокоїв його співбесідник.
- Як скажете, Ігор Іванович. Відразу ж перейду до суті справи: так ось, мені стало відомо, товаришу, що ви працюєте над певним списком. Списком, який заповнюється прізвищами.
- Не маю уяви, про що ви кажете.
- Звичайно ж, звичайно. При вашому професіоналізмі я ні на що інше і не розраховував. - Артур посміхнувся, знову понюхав напій. – Ще мені відомо, що післязавтра ви маєте намір довести його до публіки. Я б хотів виручити вас в якійсь частині цієї роботи.
Він сягнув за пазуху, поклав на стіл складений втроє аркуш. Віктор Іванович, ніби й знехотя, простягнув руку, розвернув. Пробіг очами по каліграфічним прізвищам, запитально подивився на гостя.
- Це частина людей, які мали надію на…Які скористалися доведенням нашої Вітчизни до руїни і падіння, в яких вона на цей час знаходиться. Запевняю вас, Вікторе Івановичу, що це не провокація і напевно вже не дезінформація. Частина з них напевне покривається зі списком, який власне закінчують складати ваші співробітники.
- Хмм, не буду приховувати, Артуре Вікторовичу, я і так мав намір зустрітися з вами. Ваше прізвище останнім часом досить часто з'являється в певних колах, про що вам відомо.
- Мені б хотілося, щоб воно перестало.
Віктор Іванович уважно подивився на Артура. Майже чверть століття праці в слідчих органах та службах давало йому певне розуміння характеру людей… Але ж цього в минулому поляка і опозиціонера з революційними симпатіями та олігархічними поривами, нині власника російського паспорта, він був не в змозі розгризти.
В решті решт він розклав руки в жесті щирості і безпорадності.
- Ви, Артуре Вікторовичу, напевне розумієте, що власну працю ми повинні вести ретельно і старанно. Я зобов'язаний вам за ваш вклад, і можете бути певним, що ми перевіримо кожен слід. Але ж я не властен виключити, що протягом слідства ми не натикнемося на…
Москаль змружив очі, схилив голову. Він погладив лацкан піджака і постукав обрубком безіменного пальця по авторучці, що лежала у внутрішній кишені і випирала під тканиною.
- Страшна справа – це нещодавнє вбивство Лева Яковича, - перебив він господаря, поглядаючи у вікно, за яким було видно фрагмент оборонних мурів давнього серця Імперії. – Застрелений вночі власною дружиною, після сімейної сварки. Така ось іронія долі.
Віктор Іванович навіть і не здригнувся при згадці людини, місце якої зайняв двома місяцями раніше в якості голови Руху на Підтримку Армії.
- Так, це трагедія, - погодився він.
- І помислити тільки, що жінка так охоче призналася у злочині. І ще ті не ідентифіковані тіла, які були потім знайдені в лісі, правда? Роздягнені догола, понівечені, з вибитими зубами, политі бензином та спалені. Троє чоловіків в розквіті віку,всі з неможливістю встановити особу.
- Це ви до чого ведете, Артуре Вікторовичу?
Бізнесмен сягнув до другої кишені, поклав на столикові між ними картку меншого розміру з каліграфічно виписаними на ній трьома прізвищами.
- Недобре б сталося, товаришу, якби хтось з табору влади, що відходить у безслав'ї і ганьбі, міг пролити світло на цю таємничу справу. Бо то є справа, тінь якої могла б впасти на деяких осіб. Ви з приємністю згадуєте свою службу в Придністров'ї?
- Завжди з радістю служив нашій Вітчизні та її інтересам, товаришу.
- Тоді нас більше поєднує, ніж поділяє, Вікторе Івановичу. – Артур піднявся, застібнув ґудзик і протягнув руку. – До побачення і дякую за ваш час.
Коли він виходив з кабінету, в грудях почував розпираюче почуття задоволення собою.
☭
Пізня осінь 1998 року, найчорніше дно фінансової кризи в Росії
Лімузин Артура під'їхав під готель і затримався перед самими дверима. Портьє в лівреї підскочив до автомобіля, послужливо відкрив двері.
- Вітаємо в готелі "Метрополь". Якийсь багаж маєте?
- Тільки досвід, - буркнув Артур і махнув Серьожі. – Йдете зі мною, Сергію Костянтиновичу Хлопці нехай чекають з працюючими двигунами.
Тут, в фойє шикарного закладу під самими мурами Кремля, на перший погляд нічого не змінилося: позолочене, чорне дерево стійок також сяяло, мов нове, незважаючи на роки, що минули. Кришталеві люстри світили так само радісно. Над входом незмінно цокав годинник, невблаганно відміряючи минаючий час