От що зробив із Севериною задавнений страх і холодний розум: він зробив із живої людини людину, змерзлу до життя.
Вона ходить, дихає, дбає в свою дрібну господарку — та ніщо в ній не тремтить, не здригається, на світ Божий не проситься.
Ні сльоза.
Ні сміх.
Ні осуд.
Тільки мовчання й холодний розум ведуть її життям.
Може, тому й не задубіли її кості десь там у тамтім Магадані, де позамерзала половина Панської Долини.
Бо коли подумати, то вийде, що в цім світі будь-яке людське життя варте не більше, ніж життя отих чорноспинних молодих поросят, колись задубілих у снігах на Писарівці.
А коли думати дуже добре та казати самій собі правду, то страх її ніколи й не покидав.
І до сьогодні.
Вона до сьогодні чекає, що таки прийдуть і за нею.
Дотепер не вірить, що вона їх тоді обдурила.
Обдурила всіх — і своїх, і чужих.
А вже як зовсім по правді... ну, зовсім-зовсім тихо, так, що й самій не чути... то Северина дотепер не вірить, що Україна — надовго.
Бо стільки того видимого й невидимого вар'ят-ства круг неї!
Так люто брешуть безсовісними словами в очі — і навіть не кліпають... всі брешуть, всі! І ті, що брехнею весь світ пройшли, і ті, що від брехні колись боронилися. Щось таке невидиме, але всесильне, липке, ніби смола, і твердіше від бетону, зцементувало невірників і праведників — і тепер вони, як рідні брати: пройдисвіти зі злодіями і праведники із колишніми мучениками... всі вони за одно, хоч здебільше говорять нарізно і нібито батожать одне одного лютими й ненависними словами... але всі так тими словами хитро люблять Україну, що Северині подеколи від об-ридження ригати хочеться.
Колись-то з лютості разом із «брехунцем» вирвала зі стіни й розетку, коли ще одну вселенську брехню почула із тих брехливих уст та безличних і безсовісних писків. Бо то ж ні мольфарем, ні знахарем не треба бути, щоб розпізнати щоденне велике лукавство світових лукавців, що повилазили з усіх щілин, як ота повзуча нехар.
Та на нехар приходить Здвиження — і нехар залазить у землю. А ця двонога нехар із телевізора і «брехунця» всією кров'ю насправді бридить своєю землею — але не давиться святим її хлібом.
То хто ж із розумних людей буде вірити, що Україна надовго, коли мало хто пам'ятає, що невинних людських кісток розкидано по її землі не менше, як листу?!
Коли мало хто й знати хоче про вкорочені долі людей, які би жили й жили, коли б не армія вороніних...
О! Северина не так хитра, як прихована. Вона — равлик у своїй хатці. Вона мало не щодень так собі думає, що хтось десь іще є такий, хто пам'ятає, що вона — москалиця.
Не Северин.
Не Северина і не Катеринівна, а москалиця. Мос-ка-ли-ця.
Хоч і пише в розумних книжках, що дитину по материній крові судять. Але то може, десь в якихось інших краях і не з тутешніми людьми... де, може, й не розпитують про кров.
А тут люди дуже пам'ятливі. Тут чоловік уже умре —· а про нього люди довго пам'ятати будуть. І дітям своїм перекажуть, що Катрінчина Северина — то є чиста тобі москалиця, хоч по-мос-кальськи й слова ніколи не знала.
Люди звичай дітям своїм не передадуть,
обряд переінакшать,
а чужий гріх у пам'ять, як у книжку запишуть.
Ще й ніби у спадок відкажуть.
На цій землі чуже падіння не забувається ніколи.