Як, урешті, не питали згоди й ті, що були перед ними...
...ПОСИДІВШИ ТА ПОЗІТХАВШИ, набравши безлюдного простору очима до памороків у голові, Северина нарешті взялася за роботи.
Найперше — прибила над скрипучими дверима стайні поіржавілу кінську підкову, знайдену на горищі стайні.
А друге — припасувала вуйковий годинник на протилежній від дверей стіні, навіть не обмітаючи її від павутиння. Так, немовби оселила живу душу коло себе, на око виставивши годину, ніби на око визначаючи людський вік. Або їй тепер не все одно?
...Першу ніч Северина спала в яслах, у старому, пересушеному й потертому сіні. Під голову підбила свіжого сінця. Постелила старий ліжник, другим його боком укрилася — та так і дочекалася ранку, раз по раз скидаючись від лопотіння крил кажанів на горищі та надоїдливого мишачого шурхоту під підлогою.
Цілу ніч у ґонтах даху вило, скреготіло, шаруділо й шипіло. Із чорного дощаного перекриття, що служило стелею, лякливими почварами звисали цілі батоги задавненого павутиння, яке біліло вночі мерцями й тягнуло свої потворні лаписька до начисто розбитої Северини.
Так що, коли перші промені сонця пробилися крізь сволоки стайні, вона вилетіла з ясел, ніби ошпарена.
Кволо снідала коло корита за стаєнкою, з якого Косовани колись поїли свою численну худобу.
За стінами похмурої стайні був інший світ. Свіжі, соковиті трави байдуже переливалися блискучою росою.
Вранішнє сонечко, таке сміливе, поспішне, але не надокучливе, било їй просто в очі.
І простоволоса, але, як завжди, — вся в чорному — Северина ні-ні — й утирала мокрі очі. Чи то плакала, нарікаючи на свою долю. Чи слізьми дякувала за ще один день життя. Чи тільки боронилася від усепроникного й діткливого до самого серця сонця.
...ТАК ПОЧАЛОСЯ нове Северинине життя на новому місці.
Добре, що вона скуштувала наймів. І добре, що мала добрі вуха, то слухала вуйну Марію, скільки жила у приймах. Навіть, коли й не дуже було що слухати. Наймитування навчило мовчазну, але допитливу Северину знати й уміти робити все без сторонньої допомоги.
Шкода лише, що, навчившись в Онуфрійчу-ків усякої — і насамперед чоловічої — роботи, вона так ніколи й не спробувала висидіти щезника (прости. Господи, їй нинішню згадку про нього!), як побріхують дотепер про неї в селі пожадливі до брехонь молодиці. Навіть не пробувала! А могла би — мала час!
Кров її ні до кого не гнала.
Язик за зубами тримати вміла.
Терпіння мала.
А щезника не висиджувала.
Не хотіла мати його силу, а йому — віддавати свою. Бо вже замолоду думала про смерть. Знала: хто в житті із рогатим, парується — вмиратиме тяжче, ніж: від задухи. А Северині Бог дав тяжке — сирітське вкупі із наймитським — життя. То хотіла бодай би легкої смерті, як не могла мати легких щоденних днів.
Язики людям не попришиваєш. Вони такі — мине тиждень-другий і люди-юди позаздрять навіть теперішньому Северининому життю. А зроблене на цьому обійсті її грубими, бо навченими, руками все одно припишуть нечистому.
Бачте, вона від народження нечиста.
У гріху зачата.
У гріху народжена.
Та ще до всього — москалиця.
Бог із ними — із людськими язиками. Хай іде, як іде. Хіба може людина переінакшити те, чого ніколи не переінакшиш?
Якщо Бог розвернув її Долю в ці скелі й безлюддя — значить, вона заслужила такої Долі. А раз так — то треба дякувати Богові. Завтра буде видко, як воно буде далі. Та не тої вона породи, щоби чекати ярма на шиї.
Коли Северина згадує, як покірно, зі складеними перед себе руками, зі схрещеними по-ту-рецьки ногами сидів вуйко Дмитро перед своїми убійниками (а що вони його закатрупили, Северина не сумнівається ні на хвилину!), вона чує, як закипає в ній злість... як він розказував тому хижому чоловікові у воєнній формі про «Січ»... про посла барона Василька...