Чия то справа була — невідомо. Лаврін тільки чув, як у вечері три чи чотири жінки — сусідки оповідали тихенько про цю страшну подію. А одна з них не стерпіла та ще й перехрестилась:
— Туди їм і дорога — прости, Господи.
— А ти не жалій їх, вони прямо в комуністичний рай попадуть — додала друга.
Лаврін догадувався, що в тій балці або Семен сам з кимось побував, або хтось з тих, що з Семеном балачку мали.
Спитати про це Семена він не відважувався та й непотрібно було. Лаврін сам обмислював нове діло, бо знав, що треба не спати, а робити. Він бачив, що «воші б’є» не він один, а інші заходжуються біля цієї роботи, невідомі йому.
Він радів і благословляв їх, хоч і не знав, хто то. Він їх за рідних братів своїх уважав, оцих незнаних оборонців народа. Лаврін бачив, що Семенова робота йде і що вона приведе до щасливого кінця: Україна очиститься від московської нужі і що того щасливого дня не довго зосталося чекати.
1/І — 1925 р. Б.